Читати книгу - "Магічний ніж"

Нарешті Віл відчув, що накопичив достатньо сил, аби йти, і вони вирушили стежкою далі, як і раніше, оточені великим спокійним лісом.

Н(ній подорожували весь день, час від часу зупиняючись для відпочинку. Поступово дерева ставали тоншими, її місцевість — скелястішою. Ліра спитала алетіометр і дізналася, що вони рухаються в потрібному напрямку. Ввечері вони дісталися до села, котре не турбували примари: на пагорбах паслися кози, на кам'янистий ґрунт кидав тінь гай лимонних дерев. Коли діти, що гралися біля струмка, побачили дівчинку в подертому одязі, заляпаного кров'ю хлопця із блідим обличчям і лютими очима та елегантну хортицю, що йшла за ними, то відразу розкричалися та побігли до своїх матерів.

Дорослі поводилися насторожено, але охоче обміняли на одну з Ліриних золотих монет хліб, сир і фрукти. Відьми трималися поза полем зору, проте діти знали, що коли їм щось загрожуватиме, летючі жінки з'являться за мить. Відбувся ще один раунд переговорів, і стара жінка продала Лірі дві фляги з козячої шкіри та сорочку з тонкого полотна для Віла. Хлопець із полегшенням переодягнув брудну сорочку, обмився у крижаному струмку та трохи полежав на гарячому сонечку, щоб обсохнути.

Відпочивши, діти вирушили далі. Місцевість стала менш привітною: коли вони бажали сховатися від безжального сонця, то змушені були відпочивати в тіні скель, а не під розлогими деревами, а земля пекла їм ноги навіть крізь підошви взуття. Нахил місцевості збільшився, і вони поступово вповільнили ходу. Коли сонце торкнулося верхівок гір, їхнім очам відкрилася улоговинка під ними, і вони вирішили далі не йти.

Насилу спустившись по схилу й кілька разів ледь не впавши, вони потім ще змушені були продиратися крізь хащі карликових рододендронів з темним лискучим листям та китицями малинових квітів, важких від куп бджіл, що їх укривали. Нарешті вони вийшли на освітлений м'яким вечірнім світлом лужок на березі струмка. Трава була дуже густою й заввишки до колін — волошка, тирлич, перстач…

Віл довго пив воду зі струмка, а потім улігся у траву. Йому хотілося спати, але він чомусь не міг заснути: у голові в нього паморочилося, весь світ здавався якимсь незвичайним, а рука пекла й пульсувала.

Але найгірше було те, що з ран знову потекла кров.

Серафіна оглянула їх, ще раз приклала трави та затягла шовкову пов'язку тугіше, ніж раніше, цього разу її обличчя було стривоженим. Віл не розпитував її, та й до чого це? Він і сам бачив, що заклинання не спрацювало, і, звісна річ, це бачила й відьма.

Коли стемніло, хлопець відчув, як поруч із ним лягла на землю Ліра, а невдовзі почув і тихе муркотіння. Підігнувши лапи, лише за крок від нього дрімав кіт, і Віл пошепки спитав:

— Пантелеймоне, це ти?

Очі деймона розплющилися. Ліра навіть не ворухнулася.

— Я, а що таке? — прошепотів у відповідь Пантелеймон.

— Як ти гадаєш, я вмру?

— Відьми не дозволять тобі вмерти, та й Ліра…

— Але заклинання не допомогло — я й досі втрачаю кров. Не думаю, що її залишилося багато, а рана все не загоюється. Я боюся…

— Ліра вважає, що ти нічого не боїшся.

— Правда?

— Вона вважає тебе найхоробрішим воїном із тих, кого вона знала — навіть хоробрішим за Йорика Бернісона.

— Тоді мені краще не подавати знаку, що я наляканий, — промовив Віл, хвилинку помовчав і додав: —Я гадаю, Ліра хоробріша за мене. В мене ніколи не було друга, кращого за неї.

— Вона думає те саме про тебе, — прошепотів деймон. Ще трохи полежавши, Віл нарешті заплющив очі. Ліра лежала в темряві, не ворушачись, але її очі були широко розкриті, а серце шалено калатало.

Коли Віл прийшов до тями, було ще зовсім темно. Його рука боліла дужче, ніж коли-небудь до того. Він обережно сів і побачив, що неподалік горить багаття, а Ліра за допомогою роздвоєної лозини намагається підсмажити на ньому хліб. Окрім того, на шампурі смажилося двоє птахів. Коли Віл підійшов і сів біля вогню, звідкись згори злетіла Серафіна Пеккала.

— Віле, — сказала вона, — перш ніж поснідати, з'їж це листя.

Вона дала йому жменю м'яких, гірких на смак листків якоїсь рослини, трохи схожої на шавлію, і хлопець мовчки розжував і проковтнув їх. Вони були в'язкі, але невдовзі він трохи зігрівся й відчув приплив бадьорості, та н узагалі йому стало краще.

Вони почали їсти смажених птахів, приправляючи їх лимонним соком. Потім прийшла ще одна відьма та принесла буяхи, котрі росли під кам'янистим косогором, і невдовзі біля вогню зібралися всі відьми. Вони повели тиху бесіду. Деякі з них уночі літали на розвідку, й одна бачила над морем повітряну кулю. Почувши це, Ліра різко підвелася.

— Це була куля пана Скоресбі? — спитала вона.

— У ній було двоє людей, але вона знаходилася надто далеко, щоб можна було роздивитися їх. Окрім того, у них за спиною збирався шторм.

Ліра сплеснула в долоні.

— Віле, якщо це пан Скоресбі, то ми зможемо полетіти! — гукнула вона. — Сподіваюся, це саме він. Я так і не попрощалася з ним, а він був такий добрий… Я дуже хотіла б побачити його знов.

Відьма Джута Камайнен уважно слухала їх, її демон — червоногруда малинівка — сидів, виблискуючи очима, в неї на плечі. Почувши ім'я Скоресбі, вона відразу згадала, кого той шукав. Це її любов відкинув Станіслав Груман, і Серафіна Пеккала взяла її до цього світу для того, щоб вона не вбила цього чоловіка в їхньому.

Мабуть, Серафіна помітила б це, але цієї миті щось трапилося, і вона та всі інші відьми підвели голови та піднесли руки. Віл і Ліра почули, що десь на півночі лунає ледь чутний крик якогось нічного птаха. Але це був не птах — відьми відразу зрозуміли, що кричав деймон. Серафіна Пеккала підвелася та пильно подивилася на небо.

— Гадаю, це Рута Скаді, — сказала вона. Відьми замовкли, напружуючи слух.

Пролунав ще один крик, цього разу ближче, потім ще. Відьми схопили свої гілки та злетіли в небо — за винятком двох, котрі з луками напоготові залишилися поруч із Вілом і Лірою.

Десь у