Читати книгу - "Без козиря"

— Що ти хотів сказати?

— Товаришу… — від хвилювання він не міг говорити. — Товаришу, я чув, на станції… — одразу якась думка перетнула слова. Він запитливо глянув на командира з давно не голеним обличчям і заперечливо похитав головою.

— Ну, кажи!

— Ви будете комісар?

— А тобі що до цього? Що ти хотів сказати?

— Це можна тільки комісарові… Увесь фронт передолають… Може, ще сьогодні. — Він заплющив очі й замовк.

Командир роти повів очима на лікаря. Лікар знизав плечима й сказав:

— Надії мало. Може, справді щось важливе.

Справа, мабуть, зацікавила командира роти, і він хутко вийшов з хати. Лікар підійшов до ліжка, зазирнув у сині ями очей і похитав головою.

— Комісара вашого ще нема? — не відкриваючи очей, простогнав Ілько.

Політрук роти прийшов до лікарського пункту, коли сонячні зайчики вже вигравали на ліжку. Ілько дихав важко й нерівно. Його обвітрене обличчя стало жовтим, ніс, покрапаний ластовинням, загострився, а чорненька бородавка на губі дрижала разом з губою у русявому пушку.

— Ще дихає? — запитав політрук у лікаря. Він був чимсь роздратований.

Почувши над собою голос, Ілько кліпнув очима й побачив чоловіка в шкіряній тужурці і в таких же штанях. На кашкеті червоніла зірка. Політрук допитливо обмацував холодними очима Ілька:

— Ти що, боїшся, щоб не пристрелили? Із яких будеш?

Ілько хотів звестися на лікоть і знову безсило впав на подушку. Чоловік у шкіряній тужурці чимсь нагадував йому батька, і він уже не питав, чи це комісар, чи хтось інший, а тільки кволо сказав:

— Нехай вийдуть… Товаришу, я вже, мабуть…

Політрук зробив головою знак, і лікар з санітаром вийшли до сіней.

— Як тебе звати?

— Ілько… Треба скоріше… — І він почав схвильовано, уривчасто розповідати про все бачене на станції Курибідою.

Політрук з кожним словом нахилявся все ближче до ліжка. Він був вражений, а коли Ілько стих, все ще з недовірою запитав:

— А ти не брешеш?

— Чого ж би я брехав? Ви, мабуть, і батька знаєте, з Калинівки.

— Ти з Калинівки? А документ який-небудь є в тебе?

Ілько знову захвилювався:

— У шинелі був пакет, там ще накази…

— Пакет у нас. Тебе без шинелі знайшли. Ну, дивися, — політрук підвівся з стільця, — збрешеш — ти в наших руках, а на твоє вийде — тоді живи здоровий. Це ми скоро взнаємо!

Ілько від напруження зів'яв, як билинка на сонці, і його тіло безсило завмерло на постелі. Політрук якийсь час ще вдивлявся в змарніле обличчя юнака, потім глянув на годинника й заспішив. У сінях він гукнув до лікаря:

— Хлопця треба врятувати!

Лікар знову повернувся до знепритомнілого пораненого й безпорадно розвів руками: наказ комісара був досить категоричний. Він присів до ліжка, взяв зів'ялу Ількову руку й почав перевіряти пульс.

— Товаришу Кривенець, кладіть йому холодні компреси до голови. Чули, що нам наказано? Буває, що й з простреленими легенями виживають.

Ілько знову марив, потім схоплювався на лікті й божевільними очима дивився у вікна:

— Не чути?

— Чого не чути?

Лікар чув це запитання вже кілька разів і нарешті зрозумів, що для хворого це було віссю, довкола якої все крутилося: і думки, і марення. Лікар тепер і сам почав на щось чекати, і коли над хатою загув мотор, він визирнув у вікно й побачив літак із зірками на крилах, який полетів у бік денікінців. Може, це цікавило пораненого? Він озирнувся на ліжко. Ілько дивився на нього великими очима, в яких перемежалися і страх і радість:

— Аероплан?

— Ага, аероплан.

— Наш?

Лікар розгубився:

— А тобі який потрібний? Цей полетів громити денікінців.

Ількове обличчя спалахнуло радістю, навіть помертвілі вже очі засвітилися. Коли мотор віддалився, він тихо опустив голову на подушку, і на його знекровлених губах затремтіла усмішка, як крильця метелика.

— Якби ти був таким молодцем увесь час, — сказав лікар. — Це вже половина здоров'я. Комісар сказав, щоб я тебе виходив. Треба слухатись.

Від хвилювання Ілько знову знепритомнів і почав марити вже страшними вибухами. За якусь годину до медпункту приїхав уже сам начальник політвідділу дивізії. Певне, він збирався робити детальний допит.

— Ну, товаришу лікарю, покажіть нам цього юнака.

— Він заснув. Це дуже добре.

— А треба, щоб було ще краще, тоді він нам і ще щось розповість.

Начальник політвідділу був теж, певне, робітник, бо олівець у його руках здавався голкою.

— Товаришу лікарю, виходить так, що хлопець цей говорить правду: все, що говорив про станцію, розвідка ствердила. У вас тут нікого нема з Калинівки?

— Із Калинівки — Маруся, — сказав санітар.

— Вона ще не бачила його?

— Ще вдосвіта поїхала на позицію, товаришу начподив!

— Шкода.

Начподив глянув через вікно до середини кімнати. Ілько лежав із заплющеними очима, жовтий, з загостреними рисами обличчя.

— Ви прізвище узнали? Чи посвідку яку знайшли?

— При ньому нічого не було. А він весь час марить.

— Як він потрапив до білих, чому надумав перебігати? Щось незрозуміле. Як прокинеться, дайте мені знати.

Начподив пішов, а лікар присів до ліжка, взяв руку пораненого й почав перевіряти пульс.

— Для живих, товаришу Кривенець, такий пульс не годиться.

Санітар Кривенець, що чув сам, як цим юнаком клопотався начподив, подивився на Ілька заздрими очима:

— Такому можна спокійно вмирати, правильний хлопець. Кажуть, усе справдилось, як казав. На станції наші аероплани, кажуть, такого шелесту наробили, так що й умерти не шкода.

— Чого ви вже його ховаєте? — підстрибнув збентежений лікар. — З вас, товаришу Кривенець, ніколи не вийде лікар, навіть фельдшер. Ви й ходите так, що й мертві, мабуть, прокидаються. А хлопець ще й вас переживе.

Санітар Кривенець силкувався ходити на пальцях і все-таки не міг, щоб не гупати важкими чобітьми. У сінях він за щось зачепився й заторохтів на всю хату.

Лекція в школі доходила до кінця. Чорна дошка на трьох ногах уже вся була записана прикладами з граматики. Зверху твердою рукою було виведено: «Ми не раби», потім ішла відміна слова «партійний». Непевними кострубатими літерами було спочатку написано «партєйний», але, мабуть другим учнем, літера «є» була двічі підкреслена, потім перекреслена і зверху поставлена літера «і». Далі йшли приклади на сполучники. Граматичні функції їх, мабуть, не для всіх були зрозумілі в однаковій мірі, бо поруч з фразою «Влада робітників і селян» стояла вже зовсім незрозуміла: «Надворі дощ іде, а в кутку палиця стоїть».

Старий вчитель місцевої школи,