Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

Так само, як і мільйони інших душ, не винних у тому, що вони українські.

Я люблю Україну. І не люблю українців. За їхню пасивність і вайлуватість. За те, що зараз вони горлають — вийдемо, переможемо, а у вирішальний момент поховаються у хатах і скажуть: «А що я? От якби усі пішли!». Питимуть горілку і тужитимуть за своїми героїчними предками. Українці зрадливі — вони перебіжать на сторону переможця, щойно відчують, що у нього сила. Українці сміливі, тому грізних ворогів бояться менше, ніж власних жінок. Українці жадібні, тому ніколи не проміняють власний шмат хліба на спільну справу. Я не люблю українців і маю на це повне право — тому що я сам українець, точно такий, як вони.

Я не можу нічого змінити сам один, і через це давно вже вирішив просто втекти у відпустку. Щоб не бути свідком і не брати участі. Не освячувати власним голосом черговий тріумф паскудства над безпорадністю.

Ні, хлопці й дівчата, давайте цього разу без мене!

Тим більше, що хмари на бізнесових обріях розвіялися, ситуація хоч і напружена, але стабільна. Паша зараз — на плаву, хай попрацює, якщо раптом щось станеться. Протримаються два-три тижні самостійно.

До того ж, здається, скоро я стану депутатом. А із таким статусом легше вибиратися із проблем. Ти мені — я тобі, це закон бізнесу, а у мене тепер буде чим аргументувати, бо один голос із чотирьохсот п’ятдесяти — це серйозно навіть у нашій країні. Не те, що один із сорока мільйонів. Значить голосувати будемо вже в парламенті — там можна принести значно більше користі, навіть якщо брати за великим рахунком.

Все. Рішення ухвалено і оскарженню воно не підлягає. І тому з інформаційних сайтів я переходжу на туристичні. Шукаю тиху гавань з усіма зручностями.

От наприклад, Мальдівські острови. Знаходяться біля екватора — маленькі коралові прищики на здоровому тілі Індійського океану. Пісок, рибки, птахи та раки-відлюдники. Так пишуть у рекламі.

Що ж. Непогано. Я й сам такий собі рак-відлюдник. Я заморився від людей і хочу на Мальдіви, а тому не шкодую часу на візит до турфірми.

Двоє однакових дівчат-турагенток завзято розповідають мені про принади тамтешнього сервісу, про те, чому п’яницям-росіянам не продають тури ол-інклюзив, у той час як українцям — навпаки, продають. Вони нахиляються над каталогами і я слухняно зазираю їм за викоти, де випинаються цілком гарні пагорби. Але слухаю у піввуха. Певно, дівчата гадатимуть, що своїм красномовством та приязністю переконали мене. Мабуть, так воно і є. І певно, в інший час я би запросив котрусь із них чи то навіть одразу обох на чарку кави. Проте не зараз. Зараз я ненавиджу людей як біологічний вид. Бо й сам є людиною. Якщо нас створив за своїм зразком Господь, то яким насправді є він сам? Може, краще б обрав якийсь інший оригінал для клонування?

Далеко до Мальдівів? Три тисячі кілометрів. Годиться. На кожному острові окремий готель. Годиться. Все зроблено для усамітнення туристів. Годиться. Немає співвітчизників. Годиться.

— Мені потрібен номер на двох. Але так, щоб летіти різними літаками.

Вони до сміху однаково кивають. Вони все розуміють — ще б пак, конспірація входить у вартість послуг. Турбюро не афішує своїх клієнтів і гарантує конфіденційність відпочинку. Це — їхній хліб. Spécialité de la maison. Жаль, що я зараз ненавиджу людей, дівчата симпатичні, і потім, близнючок у мене ще не було.

— Я полечу на два дні раніше за свою супутницю.

— Але за номер все одно доведеться заплатити повну ціну.

— Звісно. Назад — можна в один день, але щоб до Києва прилетіти не одночасно.

Вони знову кивають і заповнюють папірці.

Ірка буде скандалити, що знову їду без неї. Але я попрошу її провести себе до літака, щоб переконалася — лечу сам, тому, що хочу відпочити від людей. І справді, два дні я відпочиватиму від людей. Аж поки до мене приєднається Сапула.

— Ви пірнаєте з аквалангом?

— Свят-свят!

— Мальдіви — рай для аквалангістів.

Чудово — значить усі аквалангісти будуть під водою і не приставатимуть до порядних людей. От якби там іще телефон не працював — але боюся, це зараз неможливо. Телефон, телевізор, інтернет — прокляття нашого часу. А може, це навмисне? Може, Господь спеціально занурює нас у море інформації — щоб ми нарешті зрозуміли, як нелегко йому доводиться, щоб залишили старого у спокої і навчилися самі собі давати раду?

Я заморився від газет, журналів та радіостанцій, від прогнозів та висновків. Наче рак-відлюдник, хочу натягнути по самі вуха свій дім із мушлі та чкурнути до океану. От тільки б не виявилося, що до перламутрових стін вже прикручено супутникову антену.

У Мальдівів є ще одна перевага — нам не потрібен час для оформлення віз. Тому вже за тиждень я цілую Ірку біля Бориспільської митниці та махаю їй рукою вже з-поза бар’єрів. На зло осінньому Києву голову мою прикрашає легковажна панама, а на шиї мотиляється мотузка з темними окулярами на ній. Черга до прикордонників, сто грамів у барі — і я вже у літаку. Життя триває. Все буде добре — а хіба є варіанти? Ми просто приречені на щастя.

У літаку, який везе мене на Дубаї, повно галасливих бидлуватих співвітчизників. Хоча, можливо, я помиляюся, вони зовсім не бидлуваті, а естетично обдаровані та високоінтелектуальні, просто ретельно приховують це. Ну нічого, після пересадки полегшає, гадаю, небагато з них полетять до Мальдівів — інакше після повернення до Києва доведеться відшмандрикосити близнючок з турбюро за недобросовісну рекламу — разом або по черзі.

Господи, чому все так складно? Чому чоловік не може жити вільно? Он, як наші пращури — кожен мав стільки дружин, скільки міг прогодувати. І ніхто не влаштовував сцен. Князь Володимир тримав цілий гарем, однак це не завадило йому стати святим. А спробував би він зараз пробитися хоч би у митрополити!

Микола Іллєнко, мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок — одну офіційну, другу для душі. Звісно, перша не знала про існування другої, а коли добрі люди відкрили їй очі, вирішила з’ясувати з чоловіком стосунки. Усі жінки люблять з’ясовувати стосунки та ставити питання руба. От і вона туди ж. «Весь вечір ходить