Читати книгу - "Апостол черні"

*

В світлиці панувала тиша. Дехто грав в шахи. Оксана читала. Мати розмовляла півголосом з будучим зятем Зарком, а найстарша Зоня, батькова «помічниця», поралася в низькій, але просторній їдальні, спрятуючи посудину і дещо інше з стола, полишаючи лише білу, як сніг, і улискуючуся скатертину з розстеленим під нею сіном через ніч, як годилося.

«Ми вже тут», — сказав батько, висуваючи вперед сина, що, мов вертаючи з іншого світу, опинився поважний перед присутніми, котрі при вступі обох заворушилися.

«Але-бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок, тату, Юліянові, — обізвалася першою Оксана, закриваючи книжку, і зближилася до батька і брата. — Покажи, щось дістав? Я вже така цікава, ждала, ждала, аж надокучило і забралася до читання. Які гарні поезії Федьковича».

Враз з нею приступили і прочі сестри і мати до брата.

«Фі-у! — який дарунок», — кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій заблистів золотий перстень з рубіном, і потягнула близько під звисаючу лампу. «Чиста кров», — накинулась Марія і схилилася низько над рукою.

«Ая».

«Чистий, прегарний, як рідко його бачиться», — повторив він.

«А я гадала, татко подарує тобі ланцюжок до годинника з тим дрібоньким медальйоником, що так тяжко одчиняється… а то перстень, та ще з таким кровавим каменем. Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили».

Батько здвигнув плечима: «Ти знаєш, донько, що на руці робітника не уходять прикраси. Моя золота обручка вистарчає, я не люблю блискучок. Я його для Юліяна ховав. Це мужський перстень».

«Ланцюжок з медальйоником також мужський?»

«Так. Але то з вас котре його одержить, тільки мусить стати повнолітнім».

«Ов!» — кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.

«Так, так… абись знав, що мусить бути повнолітнім».

«А то чому?» — спитала Оксана, натягаючи шийку, бо була нижча ростом.

«Бо тому, що коло ланцюжка є тайна».

«В медальйоні?» — спитала вона зчудовано протяглим голосом.

«В медальйоні… а дітям не передаються тайни».

«То пождемо», — відповіла вона.

«Пождемо», — повторили всі прочі і помішались бесідуючи, переходячи з одної кімнати до другої, між тим як батько, побалакавши який часок з нареченими двох доньок, відійшов до своєї кімнати. Чувся змученим, а пора була доволі пізня.

Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись в нього, через що держав його батько в себе так довго.

Він опирався сповнити їх бажання, вимовляючися, що про це говорити ще не час і що прийде колись відповідна хвиля, де він не лиш дасть їм до всего пояснення, але і, може, покаже і батькові записки, котрі цей, передаючи йому нині перстень в дарунок по дідові Юліянови Цезаревичу, дав йому до прочитання. Нині пізно, говорив він, побалакає з ними ще так трохи… а матінка нехай лягає також до спочинку, а завтра і післязавтра ще також святочні дні, то їх використають досхочу. З тими словами відпровадив матір аж до постелі і вернув назад до ялинки. Тут зустрінув його молодий Зарко: «Панни будуть вже також помучені, — сказав усміхаючись, — а він, пан офіцер, хоч і молодий і „вояк“, певне, не погордить кинутись в „стебло“. Йому залізниця, без сумніву, в ухах десь без перерви гуде…» Але Юліян заперечив головою.

«Не будь фарисеєм, — кликнула Зоня, — а признайся до правди. Тобі горять щоки з утоми і внутрі ти вже спиш. Ми що інше. Ми всі, скільки нас тут бачиш, то „робітнича бранжа“. Ти один якийсь ексклюзивний, мов справдішній панський. Глянь на наші і на свої руки». Та тут Зоня вмовкла, бо Юліян прокинувся, протестуючи рухом, і відсунув їх від себе, що мов бджоли стиснулись коло нього.

«Який я в вас ексклюзивний, — спитав, — який я в вас панський? Гадаєте військова служба така легка, беручи її поважно і сумлінно під розвагу — ну, ну… змінили б ви не в однім свою гадку, наколи б заглянули поважно в той апарат життя і смерти, наколи б пізнали і мужів військової науки, дізналися б які високо образовані знаходились між ними, як причинились у винаходових експедиціях, де не один з учених цофався назад перед небезпеками, що були грізні, заповідаючи неминучу смерть; які піонери знання і поступу знаходились в рядах військових… які мужі гідні вшановання і високої поваги… що за залізо — кажу вам… Vollblutmenschen[90] не лиш щодо тілесного виховання, але і характеру. Правда, є і багато полови в війську — але полова в кождій верстві людности не є для нас міродайною і з нею і ніхто не числиться в кождій праці, а найбільше в здобуваючій і культурній. Військовий — це такий працьовник, як кождий інший, і відріжняється лиш тим, що дав державі в потребі своє життя; такий я ексклюзивний, панський».

«Юліяне, ти ще вступиш колись до війська», — кликнула Оксана, вп’ялившися аж прошибаючо гарячими очима в гарного брата, що в цій хвилі дуже поважно виглядав.

«Ні, сестро. Це не в моїм плані».

«Так?»

В неї здрігнулися болісно уста.

«Не пророч, Оксано!»

«Бо ти захоплений».

«Ні. Я лиш не зношу, як хто мене інакше судить або і перецінює. Я є, яким є».

«А твій товариш Едвард?»

«Як Едвард. Панський, багацький син. Завдяки йому і його батькові я поробив ріжні гарні і цінні знайомства військові. Коректна людина з широкою освітою і горизонтом дає більше, як не одна книжка. Але завтра, — додав, перериваючи себе, — позавтра треба мені піти до начальника мого полку зголоситися… і скинути вже з себе військову одіж; опісля, як споминав я вже, за недовгий час ми їдемо з Едвардом до Мюнхена, відтак, може, до Берліна — ще не знаю; до Скандинавії, напевно, поїдемо і до Англії… на Англію я радуюся!»

«Пане поручнику?» — обізвався тут несподівано молодий огородник Зарко і вклонився. В його очах блисло збиточністю.

«Як ви це від мене приймете, що я вам передам — я не знаю; я лиш розуміюся на рослинах, їх виховуванню, на флорі, ярині, овочах, хлібі, на землі, на її роді, але на такім я не розуміюся. Чи це різдвяний дарунок передано мені для вас, чи це що інше, мені не відомо». З тими словами він сягнув в грудну кишеню, вийняв звідти лист і, передавши його зчудованому офіцерові, сам відступив і відвернувся.

*

Юліян,