Читати книгу - "Криничар"

У чоловому храмі віри нашої стояв зуск мовної мішанини, сліпило мерехтіння свіч і пахло підошвами обувки з цілого світу. Кружний простір був поділений, як паляниця, на кусні, і кожен той церковний шмат мав своє убранство згідно з приписами їх канону. Важні ченці й роздобрілі священики порядкували в своїх вотчинах, простягали кожному тацю для пожертви. Я поклав і свою копійчину, вбережену в далекій і многотрудній дорозі. Жива ріка сунула, ламалася й спадала до крихітної печерки з жовтуватою плитою, з якої Він ступив у Вічність. Кіптява від тисяч свічок забивала памороки, але крізь неї тоненько пробивався запах тисячолітнього базиліка.

Після молитов, голодний, спраглий і вимучений, подався я вузенькою вуличкою в надії знайти десь криницю, а може, вщастить десь і голову прихилити. І вперся очима в напис під благенькими шатром: «Бідний мандрівниче, тут нагодують тебе». Я пересилив облудну гординю скромності і рушив туди. Такі ж, як і я, сіроми сиділи в затінку, і перед кожним клали виноградний лист із вареною крупою, трійко смокв і горня води, підкисленою цитриною. Попоївши, хто бажав з дороги, міг прилягти на циновку.

«Ось я й прийшов до Тебе, ‒ сказав я подумки. ‒ Ось я й знайшов Тебе у Твоєму Вічному місті. Ішов через карпатські хащі, через тучні долини, через моря й мертві пустелі до величного Твого храму, а Ти тут ‒ у злиденному притулку на вузенькій тихій вуличці. І чого б дивуватися? Може, Ти й тоді тут проходив і хтось із пращурів цих нещасних підклав плече під Твою жахливу ношу? А інший рубонув по вуху знавіснілого центуріона… Звісно, де і з ким Ти зараз можеш бути, як не тут і не з ними».

Тоді я вирішив сповна відплатити за оту вечерю з Ним. Півроку збирав я датки по вотчинах і ремісних робітнях і зносив у цей притулок для прокорму бідарів. Спав у Гетсиманії, в прикореневій норі, і щоночі пробивав мене піт жалості до Того, Котрого всі тут покинули напризволяще… Жалості, змішаної зі страхом, що буду заскочений тут нічними жандармами. Нас, волоцюг, інколи хапали, товкли палицями і викидали за городські ворота. Боялися чуми. Де їм було розуміти, що самі ми прийшли сюди за уздоровленням… Сім раз був я битий. Не прийняв мене той город. Як і Його останнього разу не прийняв. І повернувся я порожнем, з просвітлено-легкою душею, назад у свої пенати ‒ через помаранчеві гаї, через спалений начервоно Сінай, попри Мертве море, що загуслою лавою підпирало сиве небо…»

Так розповідав Божий Симко.

Мине з тої нашої бесіди добрий окраєць віку і бурлацька планида приведе й мене в ті землі. Після денних трудів у копалинах пустельної Таби я любив лежати на охристій піщаній косі. За рухливим сувоєм моря, що тремтіло місячними лусочками, світили вогні Зойордання. Вони видовжилися низанкою світляків, наче беззоряне небо Єгипту зсипало туди всі свої світила. Паркий вечір лягав мені на плечі, як зморений птах. Пахло сіллю, вітром і овечим потом ‒ давні, як світ, запахи.

Десь тут, по захряслих міжгір'ях, Мойсей уперто водив пошарпане юрмище своїх людей і з гіркотою вдивлявся в їх погаслі очі… Десь тут, по зализаній морем рівнині, Рамзес літав на колісниці і обертався до зламаних рядів своїх голоп'ятих воїнів: «Приборкайте свої серця!» І ряди змикалися, загострювалися в живі піки. «Вперед! ‒ горлав фараон. ‒ Уперед в ім'я тієї, що змушує сяяти сонце!» Вони гадали, що він має на оці богиню, а Рамзес думав про свою любаску, яку обожнював з дитинства.

3 гори Синай, розпеченої за днини, надлітав гарячий низький тиховій, перебирав моє волосся, шурхотів на папері піщинками, древніми, як ці застиглі кам'яні пагорби, схожі на переплутані людські тіла ‒ от-от піднімуться й підуть. Я дивився на священний берег чужої і рідної для цілого світу землі й гадкував про свій Карпатський край. Про нашу забуту давність і наші замулені криниці. Про людей, котрі ті криниці копали й черпали з них воду ‒ найсолодшу воду на світі. І неспогадана свіжість торкалася мого чола, а відтак ‒ і мого пера.

Все, що внесено було мені в скит, я відрихтував. Не лише поправив і набив нові рамці, а й відновив полотна образів. Так, як учив мене Жига: котрі мильною водою, котрі ‒ цибулиними вичавками, а котрі ‒ тепленькою оливою. Лики святих посвіжіли, відмолодли. «Блаженні ті, чиї серця сповняють радість», ‒ нашіптував я Симкові слова, трудячись над образами. Він теж радів обнові. Він умів поцінувати красу, умів їй радіти. Я сказав йому про це.

«Мій світ не барви, а Слово», ‒ сухо одказав чернець.

«Але ж Слово теж має барви», ‒ долучив я.

«І не лише барви, а й музику, і пахощі, і рух, і потугу».

«Через те я й готовий вас слухати й слухати», ‒ прохопилося в мене.

Він скупо всміхнувся: «Що б ти хотів ще почути від мене?..»

Цей запит якось повис у недомовці. В його очах я прочитав недомовлене слово ‒ «наостанок». Я вже був готовий, лишень чекав його знаку. Кров і сльози вже не текли, зате просочилася надія. Її жерело вже живило мене. Ще недавно я гадав, що моє життя зупинилося тоді, коли я втік з Паланку. Тепер я розумів, що воно звідти ж і продовжиться. Ріки течуть, і ми мусимо текти. Бо наша свобода ‒ це постійний рух, дорога кудись, втеча від чогось.

Може, від страху. Треба йти, пам'ятаючи Гречинову настанову: приймають того, хто приходить без страху. Навіть якщо страх із тобою, чини так, щоб вони не бачили його на твоєму лиці… Я вчився цьому, вдивляючись у незворушну і завше приязну твар свого монастирського благодійника. І дивувався: яким м'яким може бути твердий, як криця, чоловік!

«Я б хотів знати, ‒ подав я голос, ‒ чому ви повернулися, коли вашим домом є цілий світ, а служити Йому можна будь-де?»

«Прийде час і ти не будеш задавати таких запитань, ти навчишся не ставити їх уголос взагалі. Але тепер я відповім тобі. Я повернувся сюди, бо тут моє серце. Це більше, ніж дім. Тут дім мого серця. А серце має свої докази, котрих розум не помічає».

«А чому якраз тут?» ‒ не вгавав я.

«Бо тут мій народ. Наш народ, синашу. М'якодухий, малокровний, терпеливий, притлумлений безпросвітком, мордований тяжкою працею, прислужливий чужинцям, покірний