Читати книгу - "Горить свіча"

— Ну, й амінь на цьому! — знову стукнув посохом єпископ. — Гадаю, ніхто більше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз — амінь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велів! А якщо він захоче покарати нас за гріхи наші, то на те його Божа воля!

— Всі чули? — спитав Дмитро.

— Всі! — дружно гукнули бояри.

— Тоді так і порішимо — битися до останнього, скільки сил наших стане! А Батиєві нічого відповідати не будемо!

— Не будемо!

— От і гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозі, а військового порядку у місті немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я — ваша влада! — він стиснув кулак і підніс перед собою. — Ім'ям князя Данила — я ваша влада! Запам'ятайте це! І не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, — всім буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!

— Про що ти, Дмитре? — подав хтось здивований голос.

— А ось про що. Не всі чоловіки стали під військові корогви. Я вчора й сьогодні об'їхав Поділ — половина їх сидить дома. Питаю — чому? Відповідають — не було наказу від боярина, немає зброї… Нічна залога на валах спить. Так і до лиха можна доспатися. Нехристи переріжуть вартових, мов лінивих каплунів, і ввірвуться в місто!.. Ніхто не дбає про втікачів із передмість та дальніх околиць. Уже осінь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. І останнє — найголовніше. Облога затягнеться надовго — тож треба ощадливо розходувати наші припаси. Поставте на майданах казани, розкладіть вогнища і варіть для воїнів та неімущих кашу. Люди не повинні голодувати! Але й розперізуватись не слід, щоб потім не класти зуби на полицю.

— Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?

Дмитро сумно усміхнувся.

— За який кошт!.. На той світ ніхто з нас нічого не візьме — тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живі — ще надбаємо, а не залишимося — нікому наші добра не потрібні будуть, хіба що татарам… Та й купцям скажіть, щоб відчинили свої комори. Церква допоможе… Чи як, єпископе?

— Допоможе, — кивнув головою той. — Церква годуватиме всіх неімущих.

— Ось бачите — так ми гуртом і протримаємося.

— Ти віриш у це, Дмитре? — спитав Домажир.

— Ну, якщо не вірити, то краще зразу здатися. Але війна є війна, і в ній можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гірше за мене і повинні бути готові до всього. І не будемо товкти воду в ступі, не будемо втішати себе та обманюватися, а скажімо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому іспили гірку чашу браття і сестри наші з тих міст і сіл, що вже обернулися в прах під чоботом монгольським. Не хочу втішати вас, — самі знаєте! — Останні слова Дмитро вимовив твердо і навіть з відчаєм, який нікому з присутніх не залишив надії. — Не хочу втішати вас, бо ворог перед нами сильний і безпощадний. До того ж ми побили послів хана Менту — і ні Менту, ні Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно — продати своє життя якнайдорожче і своєю жертовністю порятувати інші частини землі нашої, інші наші міста й села, а може, й інші народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!

— Так, так! — прогули голоси. — Справедливі слова!

— От і добре! На цьому й кінчати будемо. Що потрібно, я передам через цих ось молодців, — і Дмитро показав на синів та Добриню, що сиділи збоку, не втручаючись у розмову. — Вважайте, бояри, що їхній наказ — то мій наказ, їхнє слово — то моє слово!

Всі мовчали.

9

Кілька днів Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських воріт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвідчитися самому і розповісти воєводі, як закладається брама міхами з землею, чи добре озброєні захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Ізяславів город[91] — до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажирові ще одної сотні захисників, бо навряд чи нападе Батий на Ізяславів город, розташований над урвищами, куди й підійти важко; то мчав на Поділ, піднімався на вали і разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снідав і обідав похапцем — біля казанів з кашею, і тільки пізно ввечері, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрі та гостинні Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею і клали спати у теплій комірчині. А вранці, коли ще тільки на світ благословлялось, схоплювався і мчав до боярина Дмитра — що робити сьогодні? І знову відбував на цілий день.

І ні разу за цей час він не зустрівся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дім, серце його щемно тьохкало — ось-ось раптом вирине вона йому назустріч із якогось темного закутка і сяйне оченятами, як зірками. Та Янка не виринала, і він, зітхнувши, йшов із двору з важким каменем на душі. Розумів — не пара вона йому, та й час не для кохання, та нічого не міг подіяти з собою.

Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав — перед очима стояла Янка. Тендітна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осінньому мареві дня, повернувшись до нього обличчям, і манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима і червонокалиновою свіжістю напіврозтулених вуст. Вона не відступалася від нього ні вдень, ні вночі — постійно жила в його уяві, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом.

Такого не було з ним, коли він зустрічався з Миланою. Тим більше не відчував він такого і тоді, коли на його шляху стала Росиця. Обидві вони були гарні, обидві — кожна по-своєму — подобалися йому. Та не снилися йому щоночі, не стояли перед його очима вдень, коли важкі турботи та обов'язки, здавалося б, не давали ні крихти часу для згадки про дівчину.

Ні, Янка ні на мить не полишала його. Душа скніла, і серце тривожно щеміло, і весь