Читати книгу - "Меч Арея"

А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до цариці.

Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромі. Пріск із непослабною цікавістю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечері записати свої враження.

«На двірці були многі тереми та кліті. Одні красно зістроєні з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вінки, й здіймаються на добру вись. Тут жила жона Аттіли. Зустрінутий у дверях варварами, я ввійшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Підлога була встелена килимами, многі жони стояли окіл цариці. А діви сиділи навпроти неї долі й узорили різноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одіжі. Вклонившись цариці, я підніс їй дари й вийшов...»

Повиходили й інші дяки та кляузники, лишились тільки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського — то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.

Пріск мав намір оглянути й інші будівлі великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ґанку головного хорому, заступила йому дорогу, й він не зміг проникнути всередину. Смерди, й можі, й різне болярство дрібного кшталту чекало виходу Гатила. Нарешті Великий князь київський з'явився на ґанку в супроводі мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, підходив по черзі, й Гатило творив свій суд.

«Не тільки гуни, а й инчі народи, їм підволосні, любили сього дивного можа за його велії цноти й за правосуддя. Многі греки й римляни добровільно служили йому...»

Скінчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли від різних країн і народів.

Але ні римських, ні грецьких послів Гатило так і не прийняв ні того дня, ні наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тільки всміхався й калічив грецьку мову:

— Гуляйте. Аттіла знає, коли...

Й сли обох імператорів, і їхні люди з учти цілі вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. І щоразу розмовляли про Гатила, бо він був уже не тільки в сій варварській країні, а й у цілому світі. Й Пріск, уважно дослухаючись розмов, старанно відтворював їх на тонкій заячій скорі пергамену.

«Ромул, між, бувалий у многих сольствах, маючи мудрість у тому, рече, що щастя й могуття Аттіли такі велії, що він, пещений ними, вже не терпить нікоторого перечення, хоч яке справедливе воно. «Ніхто з дотеперішніх царів Скіфії, та й инчих земель, — рече далі Ромул, — не вчинив стількох великих діл, та ще за такі короткі літа, як Аттіла. Його волость простирається за острови на океані, й не тілько народи Скіфії, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись і тим, він хоче розширити свою державу звоюванням Персії. Мідія[17] ж не далеко від Скіфії. Гуни вже відають дорогу туди: ходили тією дорогою, коли в них шалів голод. І Західня, й Всхідня імперії не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тоді Божко з Красоєм, котрі є з роду царів скіфських, сполчили велії полки й проникли в Мідію. Се ті самі, котрі пізніш були слами в Римі для укладання ладу з нами. Вони самі речуть, що, минувши в той похід степи й переправившись через озеро Меотіду, подолали гори Кавказькі й за п'ятнадцять днів досягли Мідії. Й тільки велії полки персів примучили їх вернутись у свою землю — инчою дорогою, понад берегом Каспійського моря».

«Так, — рече далі Ромул, — Аттілі неважко примучити собі Мідію, й Парфію, й усю Персію. Ратна сила його така, що ніхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттіла повернув оружжя своє на персів».

«Але я вельми страшуся, — рече Максимін, — що, примучивши мідів, парфів і персів, Аттіла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхіднього й Західнього. Зречеться достойності титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе імператором. Він уже мовив колись у гніві своєму: «Полководці імператора вашого роби йому. А мої ж полководці такі самі царі, як і ваш імператор».

Лише на п'ятий по прибутті день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла імператора Теодосія, а також Ромула, сла західньоримського імператора Валентинівна Третього. Ні Максимін, ані Ромул не мали підстави бути невдоволеними тривалим «звіщанням» і могли вважати свою місію вдало виконаною. На знак закінчення переговорів Гатило вшанував обох слів пишним обідом.

«У значений час разом із слами Західньої Римської імперії, — пише Пріск, — ми смо предстали Аттілі при вході до столової світлиці. Тут кравчі, за поконом землі сієї, піднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пішли смо на вречені нам місця коло столу. Ослони стояли обабоки світлиці. Посередині, за столом инчим, сидів Аттіла в кріслі. Позад нього, на звишінні в кілько приступок, було його царське місце — під пологом з різноличного цвіту ткання. Такі пологи над злюбним ложем вішають римляни й греки».

Первоповажні місця були за столом управоруч од царя. Ми смо сиділи з лівого боку. Вище за нас усівс'я Борич, найзнатніший серед скіфів. Конюший мостився на сідлиці вправуруч царського місця. Навпроти нього повсідались обидва сини Аттіли. Однако ж старший син був поруч нього, на которійсь розстані, трохи вище й сидів, шанобно потупивши зір перед вітцем».

Борислав, якого Пріск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього дні приїхав з далекої Мізії, з-за Дунаю, раз по раз підносив угору келиха й виголошував здоровниці за Великого князя, й за імператора Теодосія, й за другого імператора — Велентиніана. Велій болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

— Борисе, — він називав його коротким іменням дуже рідко, але того дня сказав так навіть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодість і не було сиве волосся ні в князя, ні в його побратима. — Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморські, п'ють вино з водою.

— Хай відають, коли пирували в князя нашого! — весело відгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.