Читати книгу - "Крижана принцеса"

від Андерса. Переважно всі старі та пожовклі, зроблені багато років тому, коли був бодай якийсь привід його фотографувати. Чорно-білі дитячі світлини Андерса згодом змінилися блідими кольоровими. Дитиною Андерс завжди був радісним. Шибайголовою, але радісним. Дбайливим і добрим. Він завжди піклувався про неї й узяв на себе роль чоловіка в родині. Інколи надто всерйоз, але вона дозволяла йому це. Правильно вона вчиняла чи ні — дізнатися дуже важко. Напевно, багато чого їй варто було зробити по-іншому. Чи, може, це взагалі не мало значення? Хтозна.

Вера усміхнулася, коли побачила свою найулюбленішу світлину: Андерс сидів на велосипеді, гордий, мов павич. Вона тяжко працювала вечорами, щоб заробити гроші й купити йому цей велосипед — темно-синій, зі шкіряним сідлом. Андерс казав, що це єдине, чого йому так кортіло. Він жадав цей велосипед понад усе, і вона ніколи не забуде того моменту, коли нарешті подарувала його на восьмий день народження Андерса. Щойно він мав бодай одну вільну хвилинку, то сідав на велосипед і вирушав у путь. На цій світлині їй вдалося впіймати ту мить, коли він їде з усмішкою на обличчі. Його волосся було довгим і спадало на комірець білої куртки «Адідас» зі смужками на рукавах. Вона хотіла пам’ятати Андерса таким. Опісля все пішло шкереберть.

Вера довго чекала цього дня. Її лякав кожен дзвінок телефону, кожен стукіт у двері. Можливо, саме ця телефонна розмова або саме ця людина за дверима принесуть цю звістку. Однак вона ніколи по-справжньому не вірила, що цей день настане. Неприродно, щоб діти помирали раніше за батьків, тому навіть уявити, що таке можливо, було дуже складно. Але надія помирала останньою, і в глибині душі Вера досі вірила, що все налагодиться. Вона вірила в диво. Однак дива не сталося. Не залишилося й жодної надії. Єдине, що залишилося, — це безнадія та купа пожовклих світлин.

У тиші чулося гучне цокання кухонного годинника. Уперше Вера усвідомила, яким жахливим на вигляд був її будинок. За всі ці роки вона не зробила анічогісінько, щоб його відремонтувати. Певна річ, вона прибирала вдома, однак безнадію, що впилася в стіни та стелю, прибрати було неможливо. Усе здавалося сірим, безживним і марним. Це пригнічувало її найдужче. Усе стало марним і нікому не потрібним.

Зі світлин усміхалося радісне обличчя Андерса. Воно найкраще від усього говорило їй про те, що вона зазнала поразки. Доля поставила перед нею завдання назавжди зберегти цю усмішку на його обличчі, подарувати йому віру, надію і, що найважливіше, любов до майбутнього. Натомість своїм мовчанням Вера позбавила його найдорожчого. Вона не впоралася зі своїм обов’язком матері й уже ніколи не зможе позбутися докорів сумління.

Її вражало, як мало було доказів того, що Андерс насправді жив. Картини знищено, а меблі з його квартири незабаром викинуть, бо вони нікому не будуть потрібні. У неї вдома майже не залишилося його речей. Він їх або продав, або пропив. Єдине, що доводило те, що він дійсно жив, — купка світлин, що лежали перед нею на столі. Та її пам’ять. Звісно, він також закарбувався в пам’яті інших людей, але як пияк, а не той, за ким люди плакатимуть і сумуватимуть. Вона була єдиною, хто пов’язував із ним світлі спогади. Інколи складно було зібрати їх докупи, але такого дня, як сьогодні, вони виривалися назовні й гріли її душу. Вона не могла думати про погане.

Хвилини перетворювалися на години, а Вера досі сиділа на кухні, розклавши перед собою світлини. Її ноги закам’яніли, а очі так пекло від утоми, що їй ледве вдавалося розрізняти деталі на фотографіях. Хоча світло повільно поглинала зимова темрява, зараз це не відігравало жодної ролі. Зараз вона була страшенно самотньою.

Дверний дзвінок відлунював на весь будинок. Минуло кілька довгих хвилин, і він збирався вже повертатися до свого автомобіля, як почув, що хтось обережно наближається до нього. Двері зсередини повільно відчинилися, і він побачив Неллі Лоренс, яка запитливо дивилася на нього. Патрик здивувався, що вона відчинила їх самотужки. Він очікував побачити перед собою стриманого дворецького в лівреї, який услужливо провів би його. Однак дворецького в цьому будинку більше не було.

— Мене звати Патрик Гедстрем, і я з поліцейської дільниці в Танумсгеде. Я хочу поговорити з вашим сином Яном.

Він спочатку зателефонував до офісу Яна, а потім дізнався, що сьогодні Ян працює вдома.

Жіночка й бровою не повела. Вона відійшла на крок убік і впустила його.

— Я зараз покличу Яна. Зачекайте хвилинку.

Повільно, але елегантно Неллі попрямувала до дверей, які, здавалося, вели до сходів у підвал. Патрик чув, що Ян живе у підвальному поверсі розкішного будинку, і зробив висновки, що сходи ведуть саме туди.

— Яне, до тебе прийшли. З поліції.

Патрик мав сумніви, що слабкий голос Неллі було чутно внизу, але його побоювання не підтвердилися: з підвалу почулися кроки. Мати й син перезирнулися, і їхні погляди, здавалося, щось у собі приховували. Неллі кивнула в бік Патрика й попростувала до своєї кімнати. Ян підійшов до Патрика і, широко всміхаючись, простягнув йому руку. Патрик одразу уявив перед собою усміхненого алігатора.

— Вітаю. Патрик Гедстрем. Я з поліцейської дільниці Танумсгеде.

— Ян Лоренс. Радий бачити.

— Я розслідую вбивство Алекс Війкнер і хочу поставити тобі кілька запитань. Тобі зручно зараз говорити?

— Звісно. Я не знаю, чим можу допомогти, але це вже твоя робота, а не моя, чи не так?

Патрик знову уявив перед собою усміхненого алігатора. Він відчув, як його пальці засвербіли: йому кортіло власноруч знищити цю усмішку. Вона його дратувала.

— Ми можемо спустися в мою квартиру, щоб не турбувати маму.

— Так, звичайно, ходімо.

Патрикові здалося, що в житті Яна було дещо дивне. По-перше, він не розумів дорослих чоловіків, які досі живуть із матерями, а по-друге, ніяк не міг уторопати, чому Ян був закутий у темному підвалі, тоді як стара жила на найкращих поверхах площею у двісті квадратних метрів. Ян здавався тямущим хлопцем і, певна річ, сам неодноразово замислювався про те, що на його місці Нільс, якби був живий, точно не жив би в підвалі.

Патрик попрямував за Яном сходами, що вели донизу. Він зауважив, що підвал мав досить непоганий вигляд. Звісно, на всю розкіш знадобилася гурма грошви. Навколо все пишніло золотою бахромою, оксамитом і парчею, і повсюди стояли речі найкращих виробників. Однак, на жаль, інтер’єр не мав чудового вигляду без денного світла. Натомість