Читати книгу - "Ангел пригляду"

Галерея почала поступово підніматись, але в Суботи знову, як і під час першого візиту до корпорації «Легіон», виникло відчуття сходження в холодну, страшну глибину. І почуття це було значно гостріше, ніж першого разу. Він відчув, як холонуть долоні й лунко, повільно б’ється серце, щоразу його удари ставали все рідшими, наче бракувало повітря — а може, просто тепла, сонця, волі…

З кожним кроком стіни розсувалися, відступали все далі і, нарешті, остаточно зникли в темряві. Зникла галерея, ніші й діви-войовниці, що оберігали спокій Дія. Ще кілька кроків — і попереду, просто в порожнечі, вишкірився отвір. Звідти буквально вивергалися холод і страх… здавалося, ще крок — і загинеш у ньому, як безслідно зникає світло далеких зірок у жерлі чорної діри.

— Чекай на мене тут, — сказала Діана. — Я викличу Леонарда.

І ступила в чорноту. Він глянув їй услід — і пошкодував про це. У ту коротку мить, коли вона перетинала таємний кордон, десь у немислимій далечині він побачив темну постать — жахливий, величезний силует без очей і без обличчя височів над усім Усесвітом…

Немов від спалаху блискавки він згадав цю фігуру. То був Дій з його давнього сну — той, хто велів йому коритися!

Тенькнув його мобільник. Він глянув на дисплей: емемеска. Відправником значився Рубінштейн. «Таки живий, живий!» — зрадів Субота і відкрив файл — там був невеликий відеолист.

З екрана на Суботу дивився живий і здоровий Іван Іванович. На вигляд бадьорий, але дещо стурбований. Заговорив не відразу, ніби чекав чогось, але вже коли заговорив, то дивився просто на Суботу, не відривався.

— Юрію Олексійовичу, — сказав Рубінштейн, — якщо ти мене зараз бачиш, це означає, що я, швидше за все, мертвий.

Субота похолов. Отже, все-таки…

— Та це не має значення, — продовжив Рубінштейн, — хоча й дуже сумно, згодний. Важливіше інше. Перед від’їздом я тобі закинув у телефон програму-навігатор. Щоб вона відстежувала твої переміщення і вмикалася в певний момент. І якщо ти отримав моє послання, отже, ти просто в лігві Люцифера. А оце вже дійсно погано. Безнадійно погано, сказав би я, якби не був із тобою знайомий. Але я тебе знаю, і надія ще є. Сатана, за всієї його могутності, не владний ані над волею, ані над серцем людини. Але він уже простяг до тебе лапи. Був би ти звичайною людською істотою, я б сказав просто: помри з честю. Але ти не маєш права помирати, ти потрібний нам, розумієш? Але їм ти теж потрібен. Тому зараз тобі доведеться зробити вибір: вони чи ми. Не буду морочити голову: Люцифер на Землі — повновладний володар і може дати тобі все, чого ти забажаєш, і навіть таке, про що ти навіть не здогадуєшся. Ми ж нічого обіцяти не можемо, крім головного болю і чистої совісті. Тому вирішуй, і вирішуй швидко…

Рубінштейн на мить замовк, глянув з-під окулярів кудись убік, немов почувши віддалений звук. Потім знову заговорив:

— Якщо ти вирішив на його користь, просто вимкни телефон і дій на свій розсуд. Але якщо я в тобі не помилився, негайно тікай звідти. Тікай якомога швидше…

Субота розгублено роззирнувся: куди бігти — навколо похмура порожнеча, в якій немає ніяких орієнтирів.

— Знаю, — сказав Рубінштейн, — ти розгублений. Але, як я вже сказав, у тебе в телефоні — програма-навігатор. Вона дуже давня, створена за кілька тисяч років до перших комп’ютерів. Називається «Нитка Аріадни». Зараз вона активується і запрацює як компас. Дотримуйся її вказівок. І не гай ані хвилини. Наразі прощаюся… Твій Іван Іванович Рубінштейн…

Файл закінчився, замість нього на екрані спалахнула зелена фосфоресцентна стрілка. Пару разів кліпнувши й похитавшись із боку в бік, вона раптом витяглась і вказала напрямок. Субота обернувся до чорного вічка — звідти, здалося йому, вже насувалося щось величезне, неймовірне, — і пішов просто за стрілкою, прискорюючи крок, а потім уже й побіг.

Стрілка крутилася, як у справжнього компаса, час від часу завмирала, несподівано змінюючи курс, а одного разу навіть розвернулася на сто вісімдесят градусів, аж Субота застиг нерішуче — невже повертатись? Але стрілка вперто тяглася, вимагала, і він, махнувши рукою, побіг, куди вказувалося.

«Нитка Аріадни» не підвела: навколо помалу стали згущуватися стіни, підступаючи ближче, аж доки знову не виник тунель, галерея з нішами, в яких стояли непорушно діви-войовниці.

Субота облився холодним потом: а якщо його спробують затримати чи просто вб’ють? Але діви — ті, які не дрімали в напівзабутті,— проводили його байдужим поглядом. Мабуть, вони охороняли підземне лігво лише від тих, хто проникав з поверхні, а до тих, хто йшов звідси, їм не було діла.

Щомиті позираючи на стрілку, він проминув цвинтар автомобілів. І тут стрілка раптово звеліла йому повернутися. Що це могло означати? Він квапливо покрутив мобільник у горизонтальній площині — той усе одно тяг його назад, до машин. Робити було нічого, довелося підкоритися.

Програма явно щось шукала. Субота переходив від машини до машини, але стрілка показувала: далі, далі. Автомобілі закінчилися, попереду були тільки велосипеди й мотоцикли… Стрілка довела його до мопеда братів Вернерів, але коли він спробував рушити далі, то був зупинений і повернутий назад.

Ну, що ж, мопед то мопед, хай навіть і стародавній, головне, щоб на ходу, педалями тут багато не накрутиш.

Очевидно, на цьому його втеча й закінчилася б — ну хто може знати, як заводяться допотопні мотори? Але, на щастя, в його айфоні був голосовий пошук.

Субота неголосно — так, щоб чути було тільки йому та мобільнику, — запитав, як завести мотоциклет братів Вернерів. Тут же вилетіло кілька ґрунтовних рекомендацій. Дотримуючись схеми, він відшукав запалювальну трубку, розігрів її запальничкою, молячись, щоб у бензобаку лишилося хоч трохи палива. Потім осідлав мопед, виштовхнув на середину тунелю і запрацював тугими педалями. Мотор неохоче завівся.

Рикаючи й викидаючи чорний струмінь вихлопу, агрегат досить жваво кинувся вперед. Незабаром він проминув сіру «Нексію» Діани і рвонув тунелем нагору. З бурчанням і натугою мопед долав підйом, а Субота раз у раз озирався — чи немає погоні?

Погоні не було.

Коли мопед вилетів з тунелю на проїжджу частину, Субота рішуче перешикувався в другий ряд. Він уже точно знав, куди тепер їхати, знав напевне…

Глава 20

Битва

Проте сталася дивна річ: в офіс до вовчоокого Олексія його не пустили. Яких завгодно чекав Субота перешкод, тільки не цього.

— Ти б іще на тракторі приїхав, — глузливо кинув охоронець, оглядаючи «Вернер», що якимось дивом