Читати книгу - "Дочка Медічі"

Мої очі розплющені. Щось змінилося. Біль минув. Речі довкола мене вже не схожі на тіні, що розпливаються і втрачають контури. Я досить чітко бачу запалений світильник на столі біля підніжжя мого ліжка. Мати дрімає у кріслі неподалік. Я переконуюсь, що мені вистачає сил повернути голову і виявити Шарлотту, яка сидить біля узголів’я. Я піднімаю руку і кличу її — неабиякий подвиг із мого боку. Вона наближається і, підносячи мою руку до своїх губ, заливається сльозами.

— Чому ви плачете? — мій голос прорізує тишу і лунає якось дивно, із хрипом, наче говорить стара жінка.

— Тому що два дні тому ніхто не думав, що ми побачимо, як ви розплющуєте очі.

Почувши мій сухий кашель, вона відпускає мою руку і підносить мені води. Я роблю глибокі ковтки, заспокоюючи пересохле горло, після чого запитую:

— Як довго я хворіла?

— Більше двох тижнів, і кожен день був гірший за попередній. Її величність була у відчаї. Вона не відходила від вас навіть тоді, коли помираючий Кастелан кликав її.

— Кастелан помер?

— І Шаплен теж. Амбруаз Паре приїхав із Парижа, аби король не залишився без лейб-медика. Загинуло чимало людей, починаючи з солдатів із піхоти і закінчуючи дворянами, з якими ми вечеряли і танцювали,— її слова тонуть у риданнях.

Отже, наш мудрий Господь залишив мене жити, а інших забрав до себе.

— Анжу був?..

Я хочу запитати, чи був мій брат тут, чи плакав він і просив вибачення, але Шарлотта квапливо відповідає:

— Не сумнівайтеся, жодного з ваших братів епідемія не торкнулася.

Мати ворушиться й розплющує очі. Побачивши, що Шарлотта сидить на моєму ліжку, вона підстрибує.

— Вона вже відійшла у вічність?

— Куди мені відходити, якщо ви так ніжно дбали про мене? — кажу я.

Зазвичай незворушне обличчя її величності виражає полегшення.

— Хвала Богу,— мовить вона, поклавши руку мені на чоло. Потім, наче соромлячись своєї нестриманої поведінки, додає: — Я мала б це знати, що б там не казали лікарі, я не бачила вас у могилі.

Мати вказує на стілець, і Шарлотта підсуває його до ліжка. Усівшись, її величність одразу стискає мою руку.

— Ми провели чимало годин у хвилюваннях за вас. Його величність та Анжу розпитували про ваш стан, доки я вже не могла терпіти цих допитів. Обоє сиділи б біля вашого узголів’я, якби обережність не змусила мене заборонити їм це. Упевнена, ви побачите їх уранці. Подумайте лише, яку втіху принесе ця зустріч.

Анжу лежить біля підніжжя мого ліжка й витріщається на мене, як на Боже диво. Побачивши, що я тягнусь за книжкою, що лежить на столі біля мене, він каже:

— Читання не втомить вас? Може, почитати вам уголос?

Не чекаючи на відповідь, він підстрибує, вириває книжку з моїх рук і повертається на своє місце.

Мати, яка сидить поряд із нами зі своїм шиттям, дарує йому ніжну усмішку. Її величність у захваті від того, з якою відданістю Анжу ставиться до мене, поки я повільно одужую. Я намагаюсь ігнорувати гримаси, які він робить мені, коли мати схиляється над рукоділлям, намагаюсь прислухатися до його слів. Виходить не дуже добре. Я міцно стискаю долоні під ковдрою. Десь за чверть години мати каже:

— Надворі сутеніє. Мені вже час перевдягатися для вечері з королем. Сину, ви приєднаєтесь до мене?

— Я приєднаюся згодом. Мені достатньо світла, аби ще трохи розважити сестру.

Мати кладе руку йому на плече та цілує Анжу в маківку.

— Не перенапружуйте очі. Добраніч, дочко.

Він недовго вдається до своїх хитрощів. Щойно мати виходить із намету, Анжу жбурляє книжку на ліжко і каже:

— Дочитаєте самі, якщо бажаєте. Чи маєте щось цікавіше? Нужбо, Марго, зізнавайтесь: ви ховаєте листи Гіза під матрацами? — він запускає руку під подушки, не переймаючись тим, як боляче штовхає мене.

Я й не думаю заперечувати листування.

— А ви маєте місто, яке треба тримати в облозі? — уїдливо запитую я.

— З облогою все гаразд. Я можу приділити вам час.

— Ваша компанія мені не потрібна.

— Ваша правда. Проте мені потрібно упевнитися, що ви не дуритимете нашу матір гидкою брехнею.

Його візити не є основною причиною, що змушує мене не виступати проти нього. Якщо я казатиму неприємні речі про Анжу, це лише зашкодить мені. Я зрозуміла це, коли отримала ляпаса за те, що назвала його брехуном. Упродовж мого одужання мені ще раз нагадали про таку небезпеку: я бачу, як мати нахвалює його за удавані знаки уваги до мене. Але я не розкриватиму правду Анжу, навіть якщо це допоможе мені позбутися його. Страх мого брата, що хтось опорочить його в очах матері,— єдина зброя, якою я володію у війні, що розпочалася між нами.

— Я дочекаюсь свого часу,— кажу я.— Одного дня місто здасться, і ви вирушите на війну до інших країв. За вашої відсутності мати