Читати книгу - "Хранителі"

На Кена наринула хвиля страху, але водночас він відчув горе, лють, ненависть і палке бажання помсти.

Позаду щось грюкнуло.

Кен закричав і повернувся обличчям до ворога.

Але в коридорі справа та кімнаті для сніданків зліва нікого не було.

Звук пролунав у дворі навпроти будинку. Хоч до нього дійшло лише відлуння, він знав, що це за звук: хтось зачинив парадні двері.

У тиші знову щось клацнуло — не так гучно, але якось тривожніше: хтось зачинив вхідні двері.

Вбивця пішов з дому і зачинив двері знадвору ключем? Але де він його взяв? У вбитого охоронця? І чому він зробив паузу перед тим, як їх закрити?

Найімовірніше, він зачинив двері не тільки для того, щоб затримати Кена, а й наче натякав йому, що полювання триває.

Кен хотів було вимкнути ліхтарик, оскільки той видавав його місцезнаходження, але фіолетово-сірі сутінки за вікном настільки погустішали, що в будинку було темно, хоч очі повиколюй. Тому без ліхтарика годі щось розгледіти.

Як чортів убивця знаходить дорогу в цій щоразу густішій темряві? Наркоман під дією дисоціативів робиться сильніший удесятеро. Але чи стосується це такою ж мірою і можливості нічного бачення?

У будинку було тихо.

Кен стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і відчував запах крові Тіла. Який дивний металевий запах!

Клац. Клац. Клац.

Кен завмер і напружено вслухався, але після цих трьох коротких клацань більше нічого не почув. Це було схоже на звук швидких кроків по цементній підлозі, створюваний кимось, взутим у чоботи на шкіряній підошві або ж черевики з підківками.

Ці звуки були настільки швидкими і короткими, що Кен не міг зрозуміти, звідки вони лунають. Потім знову почулося: клац, клац, клац, клац — цього разу чотири кроки. Хтось ішов із передпокою у бік коридору, де стояв він.

Кен миттєво відштовхнувся від стіни і, присівши та спрямувавши ліхтарик і револьвер в бік нападника, приготувався стріляти. Проте в коридорі не було ні душі.

Дихаючи відкритим ротом, щоб не притлумлювати шумом свого дихання звуків від рухів ворога, Кен прокрався коридором у передпокій. Порожньо. Парадний вхід було зачинено, але ні у вітальні, ні на сходах, ні в кабінеті нікого не було.

Клац, клац, клац, клац.

Тепер звуки долинали геть з іншого боку, а саме із задньої частини будинку, де містилася кімната для сніданків. Убивця нечутно прокрався із передпокою крізь вітальню та їдальню, а тоді, перетнувши кухню, опинився у кімнаті для сніданків. Таким чином він, обійшовши дім зсередини, підібрався до Кена ззаду. Тепер покидьок входив у коридор, з якого щойно вийшов Кен. І хоча вбивця прокрався через усі кімнати нечутно, тепер він навмисно не приховував своєї присутності, щоб налякати свою жертву, наче кажучи: «Гей, я позаду тебе, я йду. Ти готовий чи ні?»

Клац, клац, клац.

Кен Даймс не був боягузом. Він був хорошим копом, який ніколи не пасував перед проблемами. Лише за сім років служби він отримав дві грамоти за відвагу, але цей невидимий, хворий на цілу голову сучий син, що вирізнявся надзвичайною жорстокістю… котрий скрадався у темряві то безшумно, то видаючи страхітливі звуки, коли так йому баглося, цей сучий син не лише збивав Кена з пантелику, а й лякав. Хоча Кен, як і будь-який коп, не був боягузом, але й дурнем також не був, тому не хотів кидатися сторчголов назустріч незрозумілій небезпеці.

Щоб не повертатися у коридор і не зустрітися віч-на-віч з убивцею, Кен пішов до парадного входу і потягнувся до латунної ручки, маючи намір вийти надвір. Він хотів вибратися з цього клятого місця, але за мить помітив, що двері не просто зачинено на засув. Дві стулки дверей було зв’язано шматком дроту, і тепер, щоб вийти назовні, Кену треба було розплутати дріт, а це займе секунд тридцять.

Клац, клац, клац.

Кен вистрелив у коридор, навіть не цілячись, і побіг через вітальню у протилежний бік. Він чув, як позаду, клацаючи, біжить у темряві вбивця. Коли ж Кен домчав до їдальні й був уже майже біля дверей, що вели на кухню, плануючи вибігти на терасу крізь вітальню (звідки заходив Тіл), він знову почув клацання, але вже попереду себе. Кен був упевнений, що вбивця погнався за ним до вітальні, але виявляється, що той повернувся назад і тепер біжить з протилежного боку. То була якась божевільна гра. Висновуючи зі звуків, що видавав цей покидьок, він от-от опиниться у кімнаті для сніданків, де їх розділятиме лише кухня. Тому Кен вирішив просто стояти на місці й застрелити психа, щойно той з’явиться у промені ліхтарика…

Вбивця закричав.

Клацаючи в коридорі й наближаючись до Кена, хоча той досі його не бачив, нападник раптом різко закричав голосом, у якому не було нічого людського, голосом, сповненим первісних люті й ненависті. Кен в житті не чув такого страхітного крику. Так не могла кричати жодна людина, навіть психопат. Поліцейський не витримав, кинув ліхтарик у кухню, щоб відволікти нападника, і помчав щодуху, але не в бік вітальні чи інших кімнат, де ця гра у кота і мишку буде продовжуватися безкінечно, а до вікна у їдальні, через яке з густих сутінків ледь сочилося останнє світло.