Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Синдикат контролює весь південь імперії, від Поділля до Кубані, а також деякі території на Волзі. Це велика і дуже потужна організація. Тисячі людей працюють на Синдикат, наші обсяги — десятки мільйонів рублів на рік. Ви б могли керувати всім цим. Жили б тут, в Одесі. Я можу вам запропонувати одразу кілька палаців. Ваша донька змогла б здобути найкращу освіту, а потім, коли виросте, — стати однією з найзавидніших наречених країни. Повірте, це хороша пропозиція. Досі я нікому й ніколи її не робив. Я не зустрічав людей, придатних для цієї посади. От ви, Іване Карповичу, перший. З вами Синдикат може не тільки зберегти позиції, але й піднятися на новий рівень. А це саме те, чого я хочу. Подумайте над моєю пропозицією, Іване Карповичу. Я не вимагаю вашої відповіді зараз. У вас є плани, виконайте їх, повертайтеся, зважте все і якщо вирішите пристати на мою пропозицію, я буду дуже радий.

— Не треба чекати, Бенціоне Менделевичу. — Я закрутив я головою. — Моя відповідь — ні.

— Але чому? Ви ж розумієте, що такий шанс буває лише раз у житті!

— Я не з тих людей, які люблять керувати іншими. Звик усе робити сам, так мені легше. До того ж я звик ловити злодіїв, і ставати злодієм самому для мене неприйнятно. А головне — я не хочу вбивати. Щоб очолювати Синдикат, убивати доведеться. Моя відповідь — ні.

Крік дивився на мене. Він був невдоволений.

— Зазвичай люди мені не відмовляють.

— Я був із вами щирий.

Він кивнув. Потім усміхнувся.

— Я вдячний вам за цю щирість, Іване Карповичу. Я поважаю ваш вибір і сподіваюся, що ми просто залишимося добрими друзями. — Він підняв келих. Ми почаркувалися і зробили по ковтку. — Ходімо до зали. На жаль, пані Анетта поки що не співає, але повірте, у «Варшаві» є й інші чудові голоси.

— З вашого дозволу я б пішов відпочити перед завтрашньою мандрівкою, бо трохи заморився. Підкажіть який-небудь недорогий готель.

— І бажано без бомб? — пожартував Крік.

— Або з міцною ванною.

— Вас відвезуть. Щасливої вам дороги.

— Дякую.

Пан Бенціон підвівся, я за ним. Він, мабуть, щось хотів сказати, коли до кабінету забіг Борис. Вже з того, що він не постукав, а ще більше — з його зблідлого обличчя можна було здогадатися, що щось трапилося.

— Пані Анетту викрали! — тихо сказав він. І я зрозумів, що моя омріяна подорож знову відкладається.

Помилка з «Білим Єрусалимом»

з «Варшави» ми з Борисом поїхали на квартиру Анюти в одному з провулочків біля Французького бульвару. Дорогою Борис розповів, що відправив своїх людей купити найкращий букет і вручити співачці. Люди приїхали, консьєрж спав у кімнатці біля входу. Піднялися ліфтом, подзвонили у двері, їм ніхто не відчинив. Один хотів спитати консьєржа, торкнувся його, а той упав зі стільця. У калюжу власної крові. Його вдарили ножем у серце. Охоронці побігли до квартири пані Анюти, виламали двері, але всередині було порожньо. Одразу зателефонували Борису, той примчав, побачив усе на власні очі й поїхав доповідати панові Бенціону. — Вона не могла просто кудись поїхати? — А вбитий консьєрж?

— Просто збіг.

— Ні, її викрали. Вона відпустила покоївку, лягла спати. Потім викрадачі відчинили двері. Зайшли, схопили її в ліжку. На це вказують сліди борсання, скинута на підлогу ковдра і маска, якою пані Анетта закривала очі. Її викрали, — запевнив Борис.

— Ви точно знайшли всіх ворогів пана Бенціона? Може, хтось залишився?

— Точно. Ми прибрали всіх. А кого не прибрали, той не насмілиться навіть сіпнутися, не те що вкрасти зірку «Варшави».

— Тоді хто це зробив?

— Я не знаю. — Борис був розгублений.

Ми приїхали до будинку, і я спочатку оглянув тіло консьєржа. Вмілий удар, тверда рука. Прямо в серце. Удару завдали крізь віконце. Мабуть, консьєрж нахилився спитати, до кого гості, а отримав ножем. Потім його посадили так, щоб борода прикривала рану і всім здавалося, що він спав. Коли піднімалися, я наказав присвічувати ліхтарями, бо сподівався помітити щось на сходах. Але там геть нічого не було. Біля квартири я оглянув замок.

— Це наші виламали. Кажуть, наче цілий був, — сказав Борис.

Усередині було затишно і приємно. Три кімнати. Вітальня з роялем, спальня та щось на кшталт будуару. Ліжко у спальні було пом’яте, наче борсалися на ньому. На підлозі лежала маска для очей.

— А це що? — спитав я, піднявши з підлоги предмет, схожий на матерчатий чопок.

— Це — беруші, їх у вуха вставляють, щоб шум не заважав. Мабуть, пані Анетта і маску надягала на очі, і беруші у вуха встромляла, — пояснив Борис.

Я зазирнув під ліжко. Нічого цікавого. На столику біля ліжка помітив журнал. Серед іншого там були і мої пригоди. Принаймні розгорнутий він був саме на них. Мабуть, Анюта читала про мене перед тим, як заснула.

— Зникли коштовності пані Анетти. Не всі, а