Читати книгу - "Нам воно святе! Пісні січових стрільців"

Український прозаїк, поет, драматург, видавець, фотограф, педагог, а також активний учасник національно-визвольних змагань та громадський діяч Микола Угрин-Безгрішний (18 грудня 1883, с. Куп’ятичі, Перемиський повіт, (тепер Польща) – 18 січня 1960, м. Новий Ульм, Німеччина) народився в селянській родині.

У 1903 р., навчаючись у п’ятому класі Перемиської гімназії, Угрин надрукував у Львівському «Літературно-науковому віснику» декілька нарисів під спільною назвою «З життя гімназистів». Тоді ж вийшла збірочка віршів «Перші проби», підписана псевдонімом Тарас Вірний, та драматична картина з життя гімназистів «Красний примір направив» під іменем Микола Чорнило.

Один з псевдонімів (Венгжин) – це його справжнє прізвище, перероблене на польський лад. Ось що писав з цього приводу сам Угрин: «Хрестив мене парох села Курманичі граф Таврський, поляк із походження, який у моїй метриці латинською мовою переклав мою родинну назву Угрин на Венгжин. Метрику поправив я вже в УСС через австрійське намісництво у Львові 1917 року».

Навчаючись у Тернопільській гімназії, Микола Венгжин був редактором учнівського журналу «Ідея». Згодом у Чернівцях редагував часописи «Бджола» та «Будучність», окремими книжечками видав оповідання Ганни Барвінок і вірші Ірми Остапівни (Ольги Дучимінської).

З 1909 р. мало не щороку бував на Наддніпрянщині, підтримував зв’язки з українськими громадськими діячами і письменниками, допомагав у виданні журналу «Українська хата». Після навчання, у 1911 р., переїхав у Рогатин. Тут працював викладачем української, латинської, німецької і польської мов в Українській гімназії. З початком Першої світової війни до майбутнього національного війська зголосилося багато рогатинських гімназистів, яких було організовано в окрему Рогатинську сотню під керівництвом викладачів гімназії Н.Гірняка та М.Угрина.

З появою Легіону Українських Січових Стрільців було створено «Пресову Квартиру» (орган розповсюдження та збереження інформації про УСС), при якій діяли: етапна гімназія, курси для неписьменних стрільців, читальня з бібліотекою. Слід зазначити, що саме Микола Угрин був одним з організаторів «Пресової Кватири УСС». Невдовзі тут зібралась плеяда талановитих письменників, журналістів, художників, музикантів. У 1915 р. при «Пресовій Квартири УСС» М.Угрин започаткував видання гумористично-сатиричного журналу «Самохотник», а в травні 1916 р. у Свистільниках з’явились журнали «Вісник Пресової Квартири УСС» та «Самопал». Редактори місячника «Вісник Пресової Квартири УСС» М.Угрин та А.Лотоцький свою програму роз’яснювали так: «Бути дзеркалом життя стрілецької „новітньої“ Січі, де попри звідомлення з життя в коші та полі, містилися б літературні твори, що були б також дзеркалом життя стрілецтва, його думок, ідей, змагань».

Тут друкувалися вірші, різноманітні інформаційні замітки, нариси та невеликі новели. На жаль, другий, подвійний номер за червень-липень, в основному присвячений пам’яті І.Франка, став останнім. В 1917 р. вийшли журнали «Бомба», «Будучина», «УСУСУ». З початку 1918 р. почав виходити часопис «Червона Калина».

Після гетьманського перевороту М.Угрин повернувся в Галичину та вступив до Української Галицької Армії. Виконуючи директиви уряду ЗУНР в 1919 р., намагався підняти повстання проти румунів на Покутті. Тоді через зраду потрапив до рук ворогів і чудом уник розстрілу. В тому ж 1919 р. М.Угрин знову перебував у лавах УГА, потім воював у загоні отамана Шепеля проти більшовиків. Визволяв Київ. Пізніше зголосився до Шостої стрілецької дивізії генерала Безручка під командуванням полковника Сушка.

Деякий час перебував у Станіславові на посаді консула при польському уряді. Згодом – знову на фронті, де йому було присвоєно чин сотника. Після поразки національно-визвольних змагань потрапив у польську неволю, з якої він утік і дістався до Рогатина. Працюючи в гімназії, М.Угрин також очолював повітові відділи Української Військової Організації (УВО) та «Просвіти». У тогочасній пресі один за одним з’являлися його прозові твори («Нарис історії Українських Січових Стрільців», «Етапна гімназія УСС», «Коротка історія живця Черче») та драматичні («Лицарі Залізної Остроги» та «Софія Галечко») за підписом «Микола Угрин-Безгрішний». З того часу псевдонім Безгрішний став складовою частиною його прізвища.

З січня 1923 до кінця 1924 року, з піврічною перервою, у Рогатині видавався місячник «Рогатинець». Редагували журнал викладачі гімназії М.Угрин-Безгрішний та А.Лотоцький. У журналі друкувалися історичні, просвітницькі та краєзнавчі матеріали, багато статей з’являлося під своєрідним підписом «МУБАЛ» (Микола Угрин-Безгрішний, Антін Лотоцький).

Окрім часопису «Рогатинець» та «Самопал», Микола Угрин редагував гумористично-сатиричний журнал «Око», друкувався в журналах «Світ дитини» та «Рідна школа», «Літопис Червоної Калини», «Діло». Зокрема, в одному з номерів «Рідної школи» було вміщено історичний нарис «Українська гімназія Рідної Школи в Рогатині» з нагоди її 25-літнього ювілею. У 1936 р. разом з А.Лотоцьким видав «Граматику української літературної мови». З його ініціативи засновано видавництво для дорослих «Журавлі» і для дітей – «Сині дзвіночки».

З приходом радянської влади М.Угрин-Безгрішний працював директором Рогатинської середньої школи освіти дорослих.

Під час німецької окупації викладав у Рогатинській учительській семінарії, а також з липня по грудень 1941 р. – був головним редактором та видавцем газети «Рогатинське слово». Спочатку часопис навіть закликав до створення Української держави. Адже М.Угрин-Безгрішний належав до тієї когорти колишніх старшин Українських січових стрільців та УГА, які хотіли за допомогою німців створити свою регулярну армію, тому й підтримав ідею створення дивізії «Галичина». Більше того, сам вступив у її ряди. 19 липня 1944 р. з наближенням фронту емігрував на Захід.

Після війни деякий час жив у Байройті (Баварія), де вчителював і видавав журнали «Обрій», «Грім», видрукував «Молитву УСС». Пізніше поселився у Новому Ульмі. Тут він теж продовжував видавничу справу. На зламі 1953–1954 рр. відредагував новітній номер «Вісника Пресової Квартири УСС». Тоді ж, за декілька років до смерті, написав автобіографічний твір «Мій життєпис».

Помер у 1960, похований