Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

бачили в Івана жодних зовнішніх ознак запалення, та йому відняло ноги й він тривалий час не міг ходити. Його госпіталізували, хоча ніякого особливого лікування не призначили, просто добре годували і навіть давали пляшку вина на день чи досхочу пива. Іван розумів, що лікарі підозрюють його в симуляції та в намаганні уникнути участі у бойових діях, але ніхто не наважувався висловити таке вголос про денщика ерцгерцога. Сам Вільгельм дуже переймався Івановою хворобою. Та поступово відновилася здатність Івана ходити, Вільгельмові також покращало. Вони поїхали до Бадена, де Вільгельм доліковував свій туберкульоз, а Іван — суглоби. Після кількамісячного лікування обоє повернулися на фронт. ### 1998

Галина дійшла до вузенького коридорчика в поліклініці й сіла на оббиту дерматином лавку. Стіни до половини помальовано масляною фарбою, і коли на неї падає світло тьмяних жарівок, виопуклюються нерівності поверхні. За дверима ліворуч, напевно, туалет. Коли туди хтось заходить, відчутно характерний сморід, приправлений хлором. Важко човгає стертими капцями прибиральниця, з її відра звисає брудна шмата. Медсестра кожних кілька хвилин виходить із кабінету й уважно розглядає чергу. Потому запрошує одну зі жіночок зайти. Черга, яку створили самі пацієнтки, втрачає актуальність. Усі покірно сидять і чекають, коли їх покличуть. Час від часу до кабінету заходить інший лікар із паперами, і тоді прийом переривають на кілька хвилин чи й на довше, а з кабінету долинає запах кави. Енергійний чоловік із дипломатом пару разів намагається прорватися поза чергою, та наражається на організований опір. Це — приватний розповсюджувач, а вони завжди заходять надовго. Галина намагається читати, проте надто тьмяне світло і постійні розмови збоку заважають.

— Вона до котрої приймає? — питає вагітна з опухлими литками.

— До сьомої,◦— відповідає їй сусідка, витягаючи з візочка немовля.

— Як думаєте, встигнемо? — хвилюється вагітна.

— Мусимо, — незворушно відповідає жінка з дитиною. — У мене мастит. Треба розмасувати. Нікуди звідси не піду, поки не зроблять щось із цим. До завтра лишати не можна.

— З маститом вас до хірурга пошлють, — озивається інша жіночка, котра сидить на лавці трохи далі від дверей кабінету. — Я вчора з цим була. Просиділа цілу чергу тут, а потому ще в хірурга.

— Справді? — недовірливо перепитує жінка з немовлям.

І, подумавши, каже:

— Добре, тоді скажете, що я відійшла. Піду займу чергу до хірурга.

У коридорі немає вікон. Зате в кабінеті їх аж два: одне біля лікаревого столу, друге — навпроти гінекологічного крісла.

— Заходьте, роздягайтеся, — каже Галині старенька лікарка і виходить із кабінету.

Галина роздягається, їй холодно ступати на кахляну підлогу, крижані залізні підставки для ніг на гінекологічному кріслі відразу вгризаються в литки. Вона дивиться на перехожих за вікном і сподівається, що її не видно з вулиці. Думає про те, що варто було би не знімати шкарпеток, розглядає сині прожилки на своїх стегнах. Лікарка повертається, коли Галину від холоду вже б’ють дрижаки. Галині боляче від сталевого лікарчиного інструмента, вона не може розслабити м’язів. Лікарка мовчки промацує живіт, бере мазок.

— Тижнів три-чотири, — лаконічно повідомляє вона, а потому питає:

— Лишаємо чи операція?

— Ні, не треба операції,◦— перелякано скрикує Галина, ніби боїться, що не встигне заперечити, а лікарка вже зробить своє і буде надто пізно. — Там усе нормально?

— Аналізи покажуть. Візьмете свою картку, довідку про прописку і прийдете через тиждень. Я поставлю вас на облік, — завершує розмову лікарка й уже не реагує на жодні репліки Галини, заглибившись у заповнення численних журналів, розкритих у неї на столі.

Кожну пацієнтку вона мусить записати до всіх цих журналів, бо сестра, котра зазвичай це робить, відпросилася раніше. Лікарка дратується і рахує хвилини до кінця прийому, думаючи вже лише про те, як повернеться додому, залізе в гарячу ванну, заплющить очі й уявлятиме себе на березі моря.

Галина виходить надвір, із кожним кроком усе далі відсуваючи від себе неприємну суворість старої лікарки. Зупиняється перед світлофором і раптом бачить веселку після дощу, який вона пропустила, сидячи в черзі у поліклініці. Вона почувається повітряної кулькою, готового летіти за найлегшим подувом вітру, перестрибувати з хмарини на хмарину, зупиняючись для перепочинку на верхівках дерев. Нарешті після півторарічних безуспішних спроб вона завагітніла! Тепер Дарія Йосипівна вже не читатиме їй лекцій про важливість дітей для міцної родини, про те, що у двадцять вісім уже пізно вагітніти вперше, про те, що жінка повинна насамперед думати про родину, а потім уже про кар’єру, і що не треба було так довго зволікати. Не дивитиметься на неї таким нищівно-критичним поглядом, як на трієчницю, котра ніяк не може запам’ятати важливе правило правопису. А Грицеві очі вже не будуть такі втомлено-сумні, сповнені провини, тривоги та ще чогось, що Галина не хотіла називати словами…

### 1975

— Слухай сюди! — крикнув Вільгельм, як завжди рвучко відчинивши двері свого кабінету.

Бабуся Софія здригнулась і мало не проковтнула шпильки, які, за звичаєм усіх кравчинь, тримала в роті під час примірки та викроювання. Це страшенно дратувало Вільгельма, який мав страх