Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Господар начебто бурчить по-старечому, а очі усміхаються. Юрко підхоплює його жартівливо-буркотливу тональність.
– Еге ж, коли вже на ноги стане й поправиться… А як вона до того часу комусь іншому пообіцяє? А як її якийсь перелесник викраде і до лісу забере? Знаєте, скільки охочих з такою зеленоокою повальсувати! І що мені тоді робити? І як без неї жити?
– От годзікало[45]! – вже по-справжньому розсердився Левко. – Думай, що говориш. І не зівроч мені онучку.
В Юрка від здивування брови на лоба полізли.
– То це ваша онука? Чого ж ви зразу не сказали? Я не знав…
– І я не знав, – розвів руками Левко.
– Хіба таке буває?
– І не таке буває, Юрку!
– А вам не здається, що і мені не завадило б дещо дізнатися? – нагадала про себе Ніка. – Може, і зі мною хтось поговорив би?
– Поговоримо, поговоримо, онучко. Сьогодні й поговоримо.
20Повернувся Левко Ярич у Староліси через двадцять років, якраз на Покрову. Старенький автобус із погано припасованими одна до одної половинками дверей, через які вривався рвучкий осінній вітер, почав голосно чмихати ще біля залізничної станції, а від тракту до села ледве доповз мокрою шосейкою. Він вийшов на кінцевій зупинці й не зразу зорієнтувався, де опинився, в якій частині Старолісів. Виявилося, що в центрі, на тому самому невеличкому майдані, біля якого колись стояла будівля сільської адміністрації, а в ній у різні часи розміщувалися то гміна, то сільрада, то німецька управа, то знову сільрада. Тепер того будинку не було. На його місці, за прямокутною клумбою із засохлими чорнобривцями, стояв інший, невеликий, але на два поверхи. Судячи з вивісок біля дверей, розмістилися у ньому кілька установ. Трохи далі – школа, біля якої гасали діти. «Мабуть, якраз перерва», – подумав Левко.
Втім, де б він не вийшов, орієнтиром все одно мала бути гора. Озирнувся, відшукав її очима і хутко пішов вогкою ґрунтовою дорогою. Не знав, чи зберігся сад, чи не знесли у ньому будинки колишнього маєтку. Був упевнений тільки в одному: його підземна дома мусить бути там, де він її залишив.
Міст за два десятиліття жодного разу не ремонтували: колись міцні дубові дошки просіли, у них зяяли дірки, крізь які просвічувалося бетонне днище греблі, ледь покрите водою. Річка набула якогось невизначеного жовто-бруднуватого кольору. Човнів, колись рядочком припнутих вздовж берега, тепер зовсім мало. Садиба Вишнецьких залишилася – і мур, і будинки за ним, – але її важко впізнати. Сад здичавів і перетворився у непрохідний чагарник – більшість плодових дерев всохли, газони і клумби, що колись до пізньої осені буяли кольорами, зникли у густих заростях. Садові доріжки позбулися бруківки – її, вочевидь, виколупали і винесли, тільки на центральній алеї між кам’яними плитками буяє бур’ян. Половина даху на великому будинку світить похиленими голими кроквами, друга сяк-так накрита толом. Внутрішні стіни будинку зруйновані, під дірявою стелею – кілька тракторів і дві сівалки. «Майстерня тракторної бригади», – здогадався Левко. У малому будинку – склад міндобрив, про що сповістив напис на вхідних дверях. Погріб, вочевидь, також став якимось складом, інакше б на нього не вішали такого замка.
Трактористи в майстерні якраз чаркували. Хутко поставили гранчаки, сховали під імпровізований стіл пляшку, заткнуту корком з кукурудзяного качана, дружно повернули голови до прибульця.
– О! Здравія желаю! Ще один контрольор явився – не забарився! З райкому чи райвиконкому? Ну, це не важно, душа бумажна. Зараз він запише кожному з нас по вели-и-икій і суворій догані. Може, навіть з колхозу виключить, – зімітував переляк один з чоловіків.
– Хай він ті догани в дупу засуне, – п’яненько засміявся другий.
– Ні, в дупу не треба. Ми їх замість запчастин у трактор вставимо. Бо запчастин катма, а контрольорів – хоч греблю гати, – сердито сплюнув третій, але, придивившись до Левка, раптом просіяв: – Товариші механізатори! Та це ж Черкас! З нашого кутка, почті сусід. Він мене колись на ноги поставив, як я ще пацаном був. Усі казали, що горбатим калікою стану, а дядько Левко так кісточки склав, що й сліду від перелому не зосталося. Не впізнаєте мене, дядьку Левку? Я ж Антон Грабар, Катерини Грабарихи внук. Ваш батько трохи в моєї бабусі у приймах був… Якби зостався у неї, то міг би моїм дідом стати.
Левко не впізнав – худорлявий, аж чорний від засмаги молодий чоловік нітрохи не схожий на пишнотілу круглолицю Грабариху. Але слова Антона сприйняв за добрий знак – значить, згадували його у селі і вдячним словом. З прикрістю подумав, що колись люди, які працювали на землі, нізащо б не сиділи отак, посеред білого дня, з гранчаками біля пляшки. Це ж чоловіки мали б лагодити оті трактори, що стоять у колишньому панському будинку, а вони п’ють. А як нап’ються, то який вже той ремонт? Як же змінилося його село за часи колгоспного господарювання! Навіть мова якась не та, без старолісівського неповторного колориту, засмічена чужими словечками.
– Цокнемося за повернення? – Антон кинувся виймати з пляшки кукурудзяний качан.
Левко відмовився. Сказав, що не вживає та й мусить ще до сільради зайти – десь же треба влаштуватися.
– Я б вас на залізному коні підвіз, але ця чортова залізяка зараз без ніг лежить. – Антон вдарив носаком чобота перехлябленого трактора зі знятими колесами. – Звиняйте!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.