Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Тим, що я знав багатьох дівчат, але ти перша, яку я розумію настільки, наскільки ти дозволяєш. Ти чарівна, вродлива та приваблива, але водночас настільки часом холодна, горда і далека, що я не знаю, як до тебе підступити. Ми бачимось з тобою чи не щодня, але я не можу зрозуміти, навіщо це тобі, і чим я міг тебе зацікавити. Я бачу, як ти спілкуєшся з моїми друзями, зі мною, але водночас тоді, коли тобі хочеться закритись, — ти робиш це з легкістю, одразу наче опиняючись за муром.

Ого. То його що, мучить те саме, що й мене?

— А чим тебе зацікавила я?

Я дивилась на нього. Тарас хвилювався, я бачила це. І я хвилювалась також. Та якась тупа витримка, пережитки, броня не давали мені цього показати. Щось підказувало — обличчя моє не надто емоційне. Таке саме, як і завжди. Як показати, що я не така крижана і неприступна, як він думає?

— Я… — він затнувся.

І я торкнулась пальцями лисички в нього на грудях. Спершу несміливо — а тоді накрила всією долонею. І відчула, як шалено гупає в його грудях серце.

— Бачиш? Моя рука тепла. І серце в грудях теж не з льоду, — всміхнулась я. — Ти можеш пробувати мене малювати. Ти можеш робити це чи ні. Але ніколи не бійся, що відштовхнеш мене, якщо захочеш щось зробити чи сказати. Ти відштовхуєш мене ховаючись.

— Якби вся справа була в тому, що я хочу бачити тебе на полотні, це не викликало б проблем. Але ти хвилюєш мене значно і значно сильніше. Шалена дівчина, яка дряпає машини колишнім хлопцям, і явно не з мого світу. Зі світу, де живуть чоловіки, здатні дати значно більше ніж такий, як я.

— Дурень, — мовила я, забираючи руку.

А він її перехопив. А тоді поцілував долоню. Я завмерла.

Тарас нахилився до мене і поцілував в уста. І серед запаху розчинників та фарб, львівського морозу, що намагався втрапити до приміщення крізь те благеньке вікно, в колі світла від несміливого світильника, серед усього цього — той поцілунок видався прекрасним.

— Ти ж ніколи не працювала, правда?

— Я іноді мию посуд, — буркнула я. Тарас усміхнувся. Він розглядав мої руки. Був ранок, світло пробивалось крізь вікно, що мало зовні ажурні ковані деталі, та падало на нас, створюючи на ковдрах та голих плечах і руках вигадливі візерунки. Було добре, тепло і навдивовижу легко. Калорифер за ніч нагрів кімнату незвично добре.

— Так. А ще я знаю, що тобі подобається мити мої пензлики. Я досі не розумію, чому.

— Я і сама не знаю.

Я зніяковіла. Я дійсно перемила всі пензлі, які могла знайти в майстерні — ті, якими він повсякчас працював, навіть давно забуті на полицях та засохлі, і, щонайдивніше, — зовсім чисті. Мені просто подобалось тримати, перебирати різнотипний ворс.

— Під час першої зустрічі, коли ти потяглась за тим телефоном… я найперше побачив твої руки. Вони видались мені прекрасними. Але коли вони почали пахнути скипидаром та олією після твого дивного фанатичного прибирання в майстерні, я їх полюбив.

— Тільки руки?

— Ні. І їхню власницю також.

Я промовчала. Поставила провокативне запитання і напоролась на відверту відповідь. Зраділа і відчула недовіру водночас. Але мені було добре, затишно, щасливо поряд з ним, в його обіймах.

Втім, я була дівчиною, а дівчата мають звичку не замовкати, коли, може, і варто б трошки помовчати.

— То що? Я вже не видаюсь тобі такою досконалою, як учора?

Тарас поглянув на мене. Я уявила, як виглядаю — макіяж, певне, потік, туш порозсипалась мало не на щоки, очі сонні, волосся — кошлате.

А ще жив страх, що тепер усе закінчиться. Класичний жіночий страх. Я вперше його відчувала, бо зазвичай не чоловіки йшли від мене, я — від них. Ну, за винятком Івана, який тепер фарбуватиме капот. Але поряд з Тарасом все було не так, все було по-іншому. Я була іншою. Прекраснішою, кращою, сором’язливою.

Але — ні. Не скінчилось. Бо пролунали слова:

— Сьогодні ти прекрасніша, бо — моя.

З того дня він мене малював. Сотні зарисовок. Полотно за полотном. Сонну, веселу, оголену, в хутрі, в пальто, надворі, на канапі, з горням чаю в руках. Різну. Здавалось, він намагався вловити кожен настрій, на який я була здатна. Змалювати кожен образ, якого я набувала.

І ніхто з нас іти не збирався.

До пори…

За час, проведений у Павутинні, я пізнала багато різного. З книги Стожарів я вичитала про їхні звичаї, про те, що Стожари могли спілкуватися без слів, лише думками. Навіть не думками — настроєм. Вони могли зазирати в минуле та майбутнє, розсуваючи завісу простору. Я також училась це робити — розмішувала пальцями повітря, і воно вигиналось — іноді я могла помітити, як на тому місці утворюється діра і видно фрагмент події, що відбувалась чи відбудеться на цьому місці. Як хтось пройде чи щось зробить. З часом я навіть починала відчувати, що бачу — минуле чи майбутнє. Могла змінювати щось, заглиблюючись подумки в його структуру. Примушувала воду закипати — самою думкою, бажанням. Але перетворити на лід поки не могла, від чого інколи ставала сердитою. І втомленою. Воля завше лагідно мене заспокоювала.

Я почала відчувати не лише стосунки між людьми, особливості їхнього характеру чи думок. Я стала передбачати, який в людини намір — гарний чи поганий. І, звісно, я бачила ставлення до себе, яке зазвичай в жителів Павутиння було позитивним, та все