Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

А Півень, Заєць та Трубкозуб замість перейти до шостого класу перейшли до марихуани. Слід зазначити, що хлопці набули великого вміння бити байдики і клеїти дурня, тому другий рік у п’ятому класі минув значно легше й непомітніше. Настільки, що трійця навіть не вивчила імені їхньої нової вчительки. Вони повернулися до своїх власних батьків. І вперто домагалися свого.

Наступного року замість перейти до шостого класу вони перейшли до болезаспокійливих ліків, які видають лише за рецептом. Тепер вони були дванадцятирічні велети, що підносилися над ліліпутами, їхніми малорослими десятирічними однокашниками. Зараз серед п’ятикласників вони гляділися неповороткими бовдурами-переростками. І ніхто не вважав їх за героїв; і ніхто не звертав на них ані крихти уваги аж до одного конкурсу з правопису, коли Півень слово «квитанція» написав через два «і» й випадково почув, як хихикає Гну. Коли ж настав час великої перерви, Півень, Заєць та Трубкозуб тріумфально пропарадували на ігровий майданчик, де по черзі взялися частувати стусанами зарюмсану фізіономію Гну. Само собою, що це Гну нікому про це не скаже, а якби й бовкнуло, ну… то й що з того? Те, що їх можуть перевести з п’ятого класу, більше вже не наганяло на них страху, а щоб підсилити власну дурість, троє друзів сіли у потаємному куточку за смітником — «забити косячок».

Вони курили марихуану і гоготіли, теревенячи про те, чого собі накуплять, як загрібатимуть гроші лопатою. А коли Півень, розлігшись на траві майданчику, розтягнувся, щось гостре штрикнуло його в спину. Він помацав довкола і знайшов, що це було: невеличку фігурку з короною на голові… він майже впізнав її, хоча й не зовсім. Отож Півень показав цю штукенцію Зайцеві та Трубкозубу, проте вони лише похитали головами. Ніхто не міг напевне сказати, що воно таке. Тоді Півень лизнув її язиком і спробував на зуб, а відтак оголосив, що фігура зроблена з чорної пластмаси. Тож Трубкозуб висунув пропозицію розплавити її і з цією метою чиркнув дерев’яним сірником. Коли невеличка корона зайнялася, то вона, опливаючи, палала синім полум’ям і шибала в ніс смородом, подібним до запаху фекалій та горілого волосся. Однак хай що це було, воно чаділо ядучим димом, отже, без зайвих роздумів усі троє друзів схилилися до нього й заходилися вдихати.

Генк стоїть, прилаштувавши одну ногу на крок попереду другої, переносячи всю вагу свого тіла на кінцівку. Він опускається на ту ногу, що стоїть позаду, він низько присідає на неї, згинає коліно, а його тулуб, плечі й голова викручуються й відсуваються якомога далі від носка ступні, виставленої вперед. Генк завмирає, видихає, а тоді різко випростовує зігнуту ногу, викручує стегно й кидається всім тілом уперед. Тоді викручує тулуб і викидає вперед плече. За плечем — лікоть. За ліктем — зап’ясток. Уся його рука описує траєкторію по кривій, наче батіг, що їм ляскають худобу. Усі його м’язи напружуються, рука вилітає поперед тіла, і тієї самої миті, коли Генк уже має гепнутися обличчям об землю, його пальці відпускають м’ячик. Яскраво-жовтий тенісний м’ячик, він летить зі швидкістю кулі, він летить, поки не зникає в синьому небі, лишаючи по собі жовтий дугоподібний слід аж біля самого сонця.

Генк жбурляє м’ячик усім тілом — так, як це роблять справжні чоловіки. Лабрадор-ретривер, якого привела Дженні, несеться за тенісним м’ячиком — чорна пляма, що мчить до небосхилу, увивається між надгробками, а тоді, виляючи хвостом, біжить назад і кладе м’ячик біля моїх ніг.

Як я кидаю м’ячик? Ну, я кидаю пальцями. Може, трохи долучаю зап’ясток, але зап’ястки в мене худенькі. Мене ж ніхто цьому не вчив, тож м’ячик долітає до першого ряду надгробків, відскакує від мавзолею, котиться по траві й зникає за чиєюсь могильною плитою, а Генк дивиться на свої ноги, шкіриться, хитає головою й каже:

— Непогана спроба.

З самих глибин свого нутра Генк відхаркує згусток і випльовує таку собі товсту слизьку устрицю в траву, просто мені між босі ноги.

Пес Дженні, наполовину чорний лабрадор, наполовину недоумок, стоїть на місці й позирає на Дженні. Дженні позирає на Генка. Генк позирає на мене й каже:

— То чого ти чекаєш, хлопче? Апорт!

Генк киває головою в той бік, де щез тенісний м’ячик, де він загубився між надгробками. Генк розмовляє зі мною так само, як Дженні розмовляє зі своїм собакою.

Дженні крутить між пальцями пасмо довгого волосся й озирається на порожню парковку, де самотньо стоїть автомобіль Генка. Її спідниця просвічується на сонці, бо на Дженні немає натільної сорочки, і обриси її ніг проглядаються аж до самих трусиків.

— Ми почекаємо. Присягаюся, — каже вона.

На найближчих надгробках немає жодної дати, яка б перевалила за 1880-ті. За моїми грубими підрахунками м’ячик мав приземлитися десь біля 1930-х. Генк, певно, закинув його аж до самих Пілігримів із їхнім дурнуватим «Мейфлавером»[182].

Я роблю перший крок і відчуваю, щоб вступив босою ступнею в щось мокре, слизьке, липке й досі тепле. Під п’яткою розмазується плювок Генка, харкотиння просотується між пальцями, і я проводжу ногою по траві, намагаючись його стерти. Позаду мене стоїть Дженні й сміється, а я тягну ногу, піднімаючись схилом до першого ряду могил. Із землі стирчать букетики пластикових троянд. Тріпотять на вітрі маленькі американські прапорці. Попереду мене біжить чорний лабрадор. Він принюхується до мертвих, коричневих місцин у траві, а тоді додає своєї сечі. За рядом могил 1870-х років тенісного м’ячика немає. За 1860-ми — також нічого.