Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

Голуб здійнявся з колін Ганнусі і закружляв над скульптурою. Люди заплескали в долоні. Тоді птах, щоб ще більше порадувати глядачів, усівся на голову Змієборцю.

— Гарний знак!.. — сказав хтось мерові.

І тут голуб заметушився. Замахав крилами, але чомусь не злітав. Наче хто його приклеїв до скульптури... Скоріш за все, це була... змія, яка невідь-звідки з'явилася і причаїлася на шиї Змієборця. Вичікувала свого часу... Голуб приречено махав крилами. Не міг злетіти... Ще мить — і...

Забамкав годинник на Львівській ратуші. Голосно, тривожно, як ніколи. Йому наче хто додав звуку...

Безрукий силою волі зібрав докупи своє перемелене тіло й східцями побіг до собору... Вібрації часу дзвеніли у вухах... Звук застиг у німому очікуванні...

— Ні!.. Ні!.. — Лева зупинив відчайдушний крик Бориса. Він обернувся. Юнак наполегливо не впускав до храму худеньку жіночку з чорною сумочкою в білий горошок. — Ні, мамо... — загороджував їй дорогу. Проте це жіночку не зупиняло. Вона мала мету — і торувала до неї шлях. Тоді Борис, як злодюжка, вирвав у жіночки сумку. Розкрутив її і жбурнув у стіну. Поведінка юнака здавалася б божевільною, якби із сумки на ходу, перш ніж гепнутись об стіну, не вилетів... голуб!.. Миттю зорієнтувався, змахнув крилами і... сів на мур. Змія пожвавішала, підвела голову, зашипіла і застріляла язиком. Вона розгубилася. Не могла вирішити, якому птахові має здавити шийку...

Якась неймовірна сила відірвала Левові очі від скульптури і націлила на вхідні соборні ворота. Саме в цю мить від воріт собору від'їжджало авто, у відчиненому вікні якого Безрукий побачив переможний смертельний вищир... Так дико могла тішитися лише вона — Борислава Болеславівна Стійка!..

І знову ожив час!.. Безрукий метнувся до скульптури. Побачив застиглого голуба і розгублену змію. Затаїв дихання. Тут його хтось торкнув за руку. Поруч тихо плакали Марі і Ганнуся...

Годинник на ратуші нарешті пробив тринадцяту... Безрукий подивився на фасад собору, де у всій своїй величі красувався кам'яний Лев. Святий князь Лев, засновник собору!.. Яку ти подаруєш прийдешню мить своєму місту, Леве?.. Живу чи мертву?..

А люди собі молилися Богові!.. Як мало вони знали про те, що твориться навколо них... І в цьому велика таємниця життя... Яка ділить великий світ на безліч незбагненних світиків... Що поміщаються в маленькій черепній коробочці...

Коли Безрукий знову глипнув на скульптуру Змієборця, що сидів на левові, ані голуба, ані змії на ньому вже не було. Зникли, наче випарувались!.. Ураз люди замість уважно слухати службу, зашаруділи. Лев зрозумів чому, коли побачив, як до собору, насилу змахуючи крилами, летів голуб!.. А по стіні храму, швидко звиваючись, наче не встигаючи до пекла, неслася змія!..

Кров застигла в жилах не в одного Безрукого!.. Змія була зовсім близько від статуї Святого Лева!.. «Давай, голубе, давай!.. Лети швидше!..» — підганяв птаха Лев. Він розумів, що від цих перегонів залежить життя Львова. «Давай!» Голуб, наче востаннє, змахнув крилами і впав на голову святій скульптурі. У цю ж мить змія, як мертва, упала на землю. З її шиї стирчала стріла... Всі повернули голову на лучника.

— Бабуся?.. — здивувалася Люба.

— Вона... — відповіла задоволена старенька. І вигукнула: — Дивіться!

Статуя Святого Лева спалахнула дивним світлом!.. Вона переливалася кольорами, які дарували блаженство. Голуб злетів над собором. Зробив три кола, до нього приєдналася голубка з муру, і парочка зникла за дахами будинків.

— Фантастика! вигукнув Борис. — Кам'яний лев — не звір, а людина!

Втрачаючи памороки, Безрукий усміхався... Душу Львова, яку беріг на фасаді собору Святий Лев, врятовано!.. Вона здобула свободу!.. Навічно!.. Бо через якусь мить голуб доставить її додому. В ратушу! У самісіньке серце Львова!.. У міський годинник!.. Бо де ще душі бути, як не в серці...

Привид свободи вийшов з Безрукого легко, як повітряна бульбашка з води... І зразу полетів до неба. Щоб розповісти Богові, що земля, яка його так довго тримала, нарешті стала вільною...

А собор Святого Юра оточила міліцейська група спеціального реагування, бо один божевільний таксист, який блаженно похропував у салоні власного авто, умудрився пожартувати, ніби у храмі планується теракт. Злий як пес міліцейський начальник ніяк не міг розбудити невдаху...

Львів раював! Смакував життя і думав про вічність, яку секунда за секундою вицокує його серце!.. Львову було добре: він мав вільну душу, яку один відомий Святий Лев — засновник храму єпископ Лев Шептицький, увічнений у кам'яній скульптурі на фасаді собору Святого Юра, — ревно оберігав від мороку, а інший, зовсім не святий, земний і незнаний, проте відкритий до див, Лев Безрукий — звільнив... А як же інакше?! Назвався левом — будь королем!

Лев Безрукий вибрався на оглядовий майданчик ратуші, щоб попросити дозволу у Львова віддати таємницю. Очистити совість, признатися своїм рідним і друзям, який він холоднокровний і підступний звір... Щоб знали, кого так віддано підтримували...

— Якщо, Львове, дозволяєш мені скинути з душі тягар, дай знак!.. — благав Безрукий.

Затамувавши подих, нагостривши очі, чекав.

Та марно. Безрукий винувато огледівся, прислухався, принюхався... На цей раз інтуїція не спрацювала... Підвела... Львів мовчав... «Може, не так треба було звільняти його душу?.. — завагався.