Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

Лев опустив голову, підійшов до сходинок... Треба вниз, до людей, до життя нормального спускатися, приземленого, закутаного у клопоти...

Нога знайшла першу сходинку вниз, а душа піднесла очі вгору...

Невже?!

З неба на Безрукого падав голуб!.. Так поспішав, що забув приземлитися по-людськи, гепнувся на голову Лева, як на перину, заплутався в кучерях!..

— Є!!! — вирвався переможний клич у Лева.

Звільнив птаха із своїх кучерявих заростей, пообіцяв постригтися. Тримав у долоні голуба і чекав, що той заговорить... Птах зрозумів, тому дзьобнув Безрукого в носа, що означало «так, я і є знак!», і маленькими перельотами показав, де тепер живе... Щоб Лев знав, куди приходити в гості...

А де тепер міг жити голуб?.. Звичайно, у міському годиннику на ратуші! У душі і серці Львова!..

Ураз світ став зовсім іншим! У ньому зблиснула надія! Бо Безрукий звільнився від сумнівів, які мучили його ще від Юрієвого дня... Тепер найважче. Сказати «простіть» і прощення отримати!.. Благо, що є така можливість...

— Маєш дозвіл? — сполохав тишу голос за спиною. Лев злякався. Різко обернувся. Побачив мера Юрія Змієборця.

— Маю... — відповів Лев.

Трохи помовчали.

— Як ти думаєш, — почав мер здалеку, ніби хмара над містом, яка сумнівалася, чи випускати дощ, чи притримати, — ми самі віримо у те, що врятували душу Львова?

Лев усміхнувся. Чесним усе-таки був міський голова. Хоча цією ж чесністю ставив під сумнів свою нормальність.

— Ні! — відрубав Безрукий.

— Отож-бо... — Змієборець виглядав розгубленим. — Коли оглянутися назад — суцільне божевілля. Так?..

— Ні...

Зморщене чоло мера видало дуже промовисте запитання.

— Ми не віримо, що звільнили душу Львова, — мовив Безрукий. І запевнив: — Ми це знаємо!.. І це на крапельку більше, ніж вірити...

Мер потер чоло. Смішно, як колись перед учителькою у першому класі. Коли не міг пояснити, що вночі робив на шкільному горищі... Що, що?.. Привида шукав!.. Бабуся розповідала, що в школі блукає привид комунізму!..

— Виходить, я вже більше не сиджу на смерті?.. — усміхнувшись, сказав міський голова.

— Можливо... Не повністю... — Лев поплескав Змієборця по плечу, як давнього друзяку. — Хіба що краєчком сідниці... — хихикнув він. І побіг сходинками вниз.

Його наздогнав напрочуд оптимістичний голос Змієборця.

— Дякую, Леве! — крикнув мер.

— І вам! — озвався Безрукий. — За молитву до святого Великомученика Юрія! — не такий уже той мер наївний, як із себе корчить... Стратег...

Лев спрямував вдячність міського голови привиду безрукого ката.

— Дарую, друже! — гукнув у просторінь, лякаючи туристів, що саме слухали досвідченого екскурсовода, котрий дурив їх наївні вуха по повній програмі.

— Підземеллями ратуші, — шепотів сенсацію дядько із закрученими догори вусами, — ще й досі блукає привид безрукого ката... Який ще за життя наказав обрубати йому руки, бо на них було багато крові...

— Дзуськи! Він уже в небі!.. — втрутився Лев. — Я знаю!.. — сказав переконано. — А душа Львова тут! Живе у годиннику!.. — ділився він сенсацією. Годинник ствердно бемкнув.

Туристи всміхнулися Безрукому. Начебто повірили. Не так у побрехеньки, як у щирість дивака...

— Божевільний... — пошепки поставив діагноз гід. Він займався такою делікатною справою, посвячував наївних людей у таємниці інших світів, а не розумів, бідолаха, елементарного: божевілля — це коли ти переконаний, що життя, яке бачать твої очі, — справжнє...

Про свій сюрприз Лев оголосив чесному товариству у п'ятницю ввечері.

Спочатку легенько вивідав у Марі, чи в неї на роботі часом щось не горить? Адже з цими лікарями одна морока — ні вихідного, ні свята, ні сім'ї!.. Кожен день хтось божеволіє, і його, щасливого, доводиться за волосся затягувати назад — у реальний світ! У нього самого кебета вже давно догори дриґом стала, клепки розсохлись і не всі вдома були... Але жив якось світ, теліпався, бо й варіантів інших не мав... Бо як каже мудра пісня: «Допоки сонце сяє, поки вода тече, — надія є!..».

— Ти щось задумав, коханий? — здогадалася дружина.

— Бери вище.

Марі чекала пояснення.

— Вирішив!

— Ну, це ти тільки так думаєш, що вирішив... — засумнівалася Марі. Але я принаймні вислухаю.

— Завтра їдемо в гори! — випалив Лев.

Марі кинулась на чоловіка, як левиця на здобич, і повисла на його шиї.

— Ура! Нарешті ми виберемося з хати!.. — вона поцілувала Лева. — Самі поїдемо?.. З Ганнусею?.. А чим?.. З ночівлею?.. — засипала запитаннями.

— І з Ганнусею,