Читати книгу - "Свій час"

— Та ні, жодних забобонів. Є задуми, що розповідати про них — суцільне задоволення, бо вони цікаві вже на рівні теми і фабули. Але ж трапляються і такі, які переповісти неможливо в принципі, оскільки важливе починається на рівні окремих фраз, вигуків, ком. А найгірше — коли, намагаючись стисло викласти кому-небудь ідею, ти сам розумієш її безповоротну банальність. От припустімо, я скажу вам, що пишу новий роман про час, то й що? Чи бодай хтось не писав про час?

— Встигнемо, — прошепотіла вона. — Ну ти смішний, звісно, встигнемо.

І її вуста опинилися на його вустах, чомусь геть не такі на смак, як тоді, у потязі, і Богдан у паніці пригадав, як вона оце допіру, просто при ньому, шнурувала якийсь несосвітенний корсет на тисячу зав’язок і просила притримати пальцем вузол, а потім вигнулася перед дзеркалом, аж йому перехопило подих, — але Арна вже була без ніякого корсета, геть-чисто без усього, і рядочок її хребців, круглих і тендітних, наче кладка співочої пташки, вібрував і вислизав з-під пальців, і лоскотав щоку пташенячий пух на її голові, і вся вона, летюче диво, відкривалась і линула йому назустріч, і годі було в це повірити.

Він досі не вірив, напівлежачи впоперек ковзкої канапи і роздивляючись себе у величезному, на всю стіну, дзеркалі навпроти: ледь стягнуті джинси, м’які, але помітні кучерики на грудях, причмелена усмішка. А зі сцени вже летіла саксофонно-барабанна какофонія у виконанні «Кадаврів», і ось її перекрило захоплене ревище публіки, а потім ніжний і руйнівний, ледь хрипкуватий і неймовірний голос:

— Якщо тобі…

Двері хряснули, Богдан заледве встиг натягти джинси, а пасок довелося затягувати просто при Костикові, під його відверто глузливим поглядом. Скоса глипнув у дзеркало, щоб переконатися, чи бодай не почервонів.

— Годі валятися, — кинув Костик, хоча ніхто вже давно не валявся, — там два ящики пива від спонсора, ходімо, допоможеш доперти.

— Куди? — дурнувато запитав Богдан.

— До Сірого в багажник. У нього тут дача, кличе відзначити.

Він і гадки не мав, хто такий Сірий, що вони збираються відзначати — мабуть, вдалий концерт? — йому хотілося лиш одного: встигнути повернутися, бути в гримерці, коли Арна закінчить читати і прийде зі сцени, а тому постарався пришвидшитися ще. Йому вже кілька разів це вдавалося самостійно, треба було тільки зосередитися, напружитися, уявити собі час наче плавний рух шестірні, яка, досить лише прокрутити ключ, одразу набирає додаткових обертів. І тоді щось здіймалося і розкручувалося в грудях, кров кілька секунд гупала у скронях, а потім немовби заспокоювалася, хоча насправді й далі пульсувала в іншому, проте вже звичному для організму ритмі, лише в пучках пальців не зникало поколювання і до смішного сповільненими, наче під водою, були рухи навколишніх людей. Навіть Костикові; дивно, він же адміністратор «Кадаврів», він, здавалось би, завжди так живе — в її, Арниному, дзвінкому і стрімкому ритмі.

Вони завантажили ящик до багажника світло-асфальтового джипа, що був припаркований під БК і розмірами навіював думки про сексуальні комплекси власника, якого Богдан до пуття і не роздивився. Вибіг назад мармуровими сходами з килимовою доріжкою за бронзовими прутами, а на поверсі завертівся, заплутався серед однакових дверей і, звісно ж, спочатку вдерся не туди. Пролепетав слова вибачення до величезних, мов гренадери, голих тіток, хоч вони його, здається, і не встигли помітити — так, наче протяг прочинив і знову захряснув двері.

Арна вже встигла відчитати, вже скинула корсет, що з ним Богдан потайки сподівався їй допомогти, якби вона, звісно, потребувала його допомоги… Але вона сиділа перед дзеркалом у синій футболці з котом, більшій на кілька розмірів, у джинсах і кросівках, жадібно ковтаючи з банки те-таки пиво, яке щойно повантажили в джип. Може, їй занесли гостинець від спонсора просто сюди, швидше за все, так воно й було; та глибоко в душі Богдан не сумнівався, що поки він зазирав до чужої гримерки, Арна швиденько зганяла по пиво вниз.

— Де ти валандаєшся? — переможно і дзвінко вигукнула вона. — Їдьмо вже!

— До Сірого на дачу? — демонструючи обізнаність, запитав Богдан.

— До Сірого ще встигнемо. У мене тут подружка живе, Лялька, то що це я: була на гастролях і до Ляльки не заїхала?.. Богданчику, ну що ж ти такий загальмований? Швидше!

Він схопив із підлоги свій рюкзак — і опинився внизу, де Арна роздавала автографи малоліткам, обнімалася на прощання з пітними дядечками з місцевої влади і дякувала квадратним тітонькам із БК. Богдан підійшов, Арна взяла його за руку, віялом усміхнулася на прощання усмішкою, адресованою до всіх, — і машина рушила, джип Сірого, куди помістилися вони всі, включно з геніями-кадаврами та їхніми інструментами, дбайливо складеними в багажник за сидіннями на ящиках з пивом: Богданові весь час кололо щось у шию, гостре і музичне. Та в нього на колінах сиділа Арна, це ж треба, така величезна автівка, а вона не знайшла для себе кращого місця, ніж у мене на руках…

— Тут церква, мені сказали, — повідомила Арна. — Шістнадцятого сторіччя, з фресками. Їдьмо подивимося!

Джип розвернувся посеред вулиці, просто через суцільну, неначе його занесло на льоду, і поїхав у протилежний бік. Усі завжди і скрізь їхали та йшли, куди вона казала.

— А твоя подружка? — по-хуліганському шепотнув Богдан.

— Лялька? До Ляльки встигнемо.

Він і не сумнівався.

Церква була маленька й облущена, всередині — геть темна, у ледве помітних розписах на стінах Богдан міг