Читати книгу - "Гілея"

— Невже осліпли, діду?

— Може, й не осліп, але не бачу...

— Я слухаю вас, — нагадав про себе Каїтан. — Чи підемо в контору?

— Ні, хай усі чують... Оце я прийшов зі степу, від отари... Уже ніколи не повернуся туди... Пішов маленьким у степ, а повернувся... старим... Не шкодую ні за чим, бо жив для людей... Але не так скінчив своє чабанство, як хотів... Зганьбив свою сиву голову... Прошу у вас прощення...

Дід Опанас опустився на коліна і, наче б’ючи поклони, вклонився на всі боки.

— Якщо можете — простіть... Той зелений лісочок був останнім з того, що я бачив на цій землі... З ним і помру...

— То не ваша вина!

— Хто ж міг знати, що так скінчиться...

— Встаньте, діду Опанасе...

— Ні. Я — винуватий. Чув, що цю ганьбу перекладено на Івана Запорожного. Це буде великим гріхом, люди... Не беріть його на свою душу... Якби мені сила, то я сам посадив би ліс на цих пісках... Я не можу, але прийде Іван і посадить... багато лісів... Простіть... Він прийде.

Дід Опанас підвівся з землі, знову вклонився й пішов. Стало тихо-тихо, тільки чути було, як глухо стукала по землі стара суха гирлига, яка за довгі роки, мабуть, виросла й стала трохи вищою за діда Опанаса...

— Проведи мене, Олю, в ту кімнату, де жив Іван, — попросив чабан невістку.

— Живіть у цій, де Марта була, сумно мені самій буде, тату.

— Ні. Хочу сам... Звик у степу.

Так і зосталася сама Ольга. Заходила до діда вранці та ввечері — приносила поїсти, та й знову сама. У кімнаті все нагадувало Марту: вишивані рушники, дивовижні узори, вирізані з кольорового паперу, старенькі платтячка і туфлики із збитими підборами. Кажуть молодиці в лісгоспі, що могла й не підпустити Ольга дочку на той аеродром. Говорити легко, а як не пустиш? Вбігла тоді в хату зі степу і забилася в риданні, не могла вже повернутися до знищеного лісу, до того, що минуло... З Сергієм не попрощалася, а вранці встала, поскладала в кошик свій одяг, пальто і теплу хустку взяла й сказала:

— Я, мамо, піду...

— Куди? — зразу в сльози Ольга..

— На аеродром... Там робота є в їдальні... Сергій мене влаштує. Ти не плач, все одно я не зможу тут жити. — Погляд у Марти твердий, видно, все продумала, поки зважилася.

— А може...

— Поїду, — повторила Марта. — Крім тебе і дідуся, у мене тут не залишилося нікого... Я приїздитиму, це ж недалеко...

— Сергій любить тебе? — Ольга повинна була знати це.

— Любить.

— А ти?

— Вчора, коли... той виїздив, — любила...

— Коли хто виїздив? — перепитала Ольга.

— Іван...

— Ой доню, дивись, бо зазнаєш горя...

— Я вже зазнала, мамо.

Що ж, їдь, — тяжко зітхнула Ольга. Хто її втримає? Може, знайде там своє щастя? Якби ж вийшла за Сергія заміж? Так ні, про того думає. А де він? Приїхав, розтривожив та й подався у свої краї, щоб його мої очі не бачили. Видно, недарма його з директора зняли... А так наче славний був... Ніяк не могла Ольга розібратися в думках.

Каїтан їхав у райцентр зустрічати дружину, то пообіцяв підвезти Марту до аеродрому. Марта чекала біля контори, і ніхто на неї не звертав уваги: ну їде кудись — повернеться. І матері сказала, щоб не проводжала:

— Я й сама наплачуся.

=— Куди ти їдеш? — почула Марта й обернулася — Ганнуся.

— На аеродром.

— Кудись полетиш?

— Не знаю, Ганнусю. Робити там буду.

— А ліс не хочеш садити?

— Не хочу.

— А я завжди буду садити ліс, — промовила Ганнуся. — Весною на розсадник з мамою піду, а потім на курси Каїтан обіцяв послати... Можна тебе попросити...

— Можна, — всміхнулася Марта. — Ти — красива, Ганнусю...

— Я не знаю...

— Дуже гарна. Очі в тебе карі, наче кринички...

— Вкинь, будь ласка, листа, бо поки дійде від нас...

— Добре, Ганнусю. — Марта машинально прочитала: «Карагачу М. М.» — Пише тобі?

— Пише, — опустила очі Ганнуся. — Часто. І я теж...

— Ти його любиш, Ганнусю?

— Я не знаю, що таке любов... А ти знаєш? — дуже серйозно запитала Ганнуся.

— Знаю, але цього не можна розповісти... Це щось велике і сильне... ну, як... ураган в степу...

— Це так, як Бранка, правда?

— Так.

— Поїхали! — вийшов з контори Каїтан.

Через дві години машина зупинилася біля знайомого вже Марті шлагбаума. Молоденький солдатик, червоніючи, кудись подзвонив, і незабаром Марта побачила струнку підтягнуту постать Сергія. Він узяв кошика, обняв Марту за плечі й повів до білого довгого будинку!

— Все домовлено, Марто. Будеш працювати в офіцерській їдальні... Я щасливий, що ти приїхала. А чого ти невесела?

— Я буду весела, Сергію.

* * *

Юлія Анатоліївна вже чекала чоловіка біля райвиконкому. Каїтан тюпцем підбіг до дружини, але холодний погляд зупинив його.

— Через півгодини ти мене тут уже не застав би... Збожеволіти можна! Ти хочеш, щоб я їхала на оцій таратайці? — кивнула носиком на