Читати книгу - "Книга забуття"

— Здається, у мене дах їде.

Лариса відповіла тільки міцним потиском.

Навіть нині, коли Зоя про це пригадує, в неї шкіра вкривається сиротами.

«А Надя, цікаво, Надя тоді плакала?» — думає Зоя.

― Ти не можеш йому пробачити, що він тебе хотів зґвалтувати, — каже Надя.

— Дурниці, — Зоя рішуче відкидає звинувачення. — Я що в міліцію на нього заявила?

Історія їхнього знайомства з Колею справді майже кримінальна. Потім дівчата не раз, аби посміятися й розважився, в деталях згадували й переповідали перебіг подій, а тоді було не до сміху. Принаймні, Зої.

Залишивши Ларису біля танцмайданчика, Зоя з Надею пішли прогулятися парком. Алеї тонули в сутінках, ліхтарі в парку траплялися так рідко, що один одного не бачили. Але темрява дівчат не страшила, відсутність світла компенсувався надміром людей — часом здавалося, що їх тут більше, ніж дерев. Вирішили пройтися до спинального санаторію (Зоя таки звикла до візочників і тепер вони вже не гнітили її морально) — здається, в них у клубі сьогодні концерт. Несподівано Надя спинилася.

— Я, певно, ключа згубила, — мовила занепалим голосом. — Що тепер буде?! Він завжди висів у мене на зап’ясті. А потім ми ходили в туалет… Після цього його вже, нібито, не було. Точно — не було. Невже згубила?..

— Та не переживай ти так, — заспокоїла її Зоя. — У Фані мусить бути запасний.

— Зачекай, — кинула вже на ходу. — Я збігаю… Може, я Ларисі віддала. Я зараз…

Надя тільки вчора перебралася до них у врем’янку на місце Клави — раніше жила в будинку, в одній кімнаті з господинею. Ледве впросилася. Тепер, мабуть, потерпає, що через згубу ключа Фаня відкличе її назад до «привілейованої камери ув’язнення», — так сама Надя оцінювала своє спільне проживання з господинею.

Зоя здригнулася від чийогось дотику. Майнула думка, що це Надя оббігла довкола й підкралася ззаду. Та одразу ж відчула жорсткий хват вище ліктя, аж їй рука обвисла. Тихо зойкнула від болю. Хтось гаряче дихнув їй у скроню, обдавши запахом курива й алкоголю.

― Пискнеш — втопимо в озері.

Голос був хоч і тихий, але напрочуд дзвінкий і не відповідав тій брутальній силі, яку вона відчула на собі. Утім, вона не мала часу на подив. Відчула поштовх, думаючи, що падає, внутрішньо зіщулилася, однак лише відірвалася від землі — одразу кілька рук ухопили її й понесли. Зоя не опиралася й не подавала голосу не тому, що злякалася погрози. Якщо це й був страх, то не дрібний, локальний, а тотальний, він заволодів усім її єством. Він паралізував її волю, ніби заморозив, пригальмувавши всі відчуття й почуття. Наче збоку спостерігала за тим, що діється. Проте фіксувала все детально.

Здається, їх було троє. Може, й більше. Хекаючи й матюкаючись, продерлися крізь живопліт у зарослі кущів.

— Куди ви її сунете?! — почулося назустріч. — Сюди її! Сюди!

Зою опустили долу — поклали навзнак у колючу траву, що пахла гарячою курявою й чимось специфічним, що нагадувало східні кулінарні спеції. Один із тих, що її несли, поставив їй на груди коліно й прохрипів:

— Не рипайся.

Дівчина відзначила, що цей голос відповідає тій п’ятірні що раніше защемила їй руку. Ніби це мало якесь значення. Загалом же думки чи, радше, їх обривки, попри вповільненість відчуттів, спалахували й згасали в неї в голові з такою швидкістю, що вона не встигала їх зафіксувати й усвідомити, наче передавалися незнайомою їй азбукою Морзе. На Зою напали, коли вони з Надею щойно залишили освітлений танцмайданчик, але тепер її очі вже звикли до темряви. Щоправда, вільно її зору відкривалося лише небо, а постать нападника, який майже сидів у неї на грудях, заступала огляд подій. Якось дивно поєднувалося це чисте зоряне небо над головою й оця колотнеча, що чинилася довкола. Якщо перші почуті дівчиною від кривдників фрази вимовлялися пошепки та впівголоса й відповідали тому факту, що на неї напали, то тепер ніхто не таївся. Поряд із полонянкою човплося, як вона визначила на слух, із десяток чоловіків, котрі горлали й матюкалися, як навіжені. Судячи з усього, в них виникла непередбачена технічна пауза.

— Так! Мать вашу! Стуліть базар нахрен! Чого соплі в’яжемо?! — здійнявся нарешті над усіма чиїсь владний голос.

— Та це Колян тут щось піську дрочить.

— Що — вручну?! — Гигикання.

— Зараз він їй прочистить сажу, хай-но банника наготує!

― Стоп! Чого діваху не приготовили? — знову той самий командний голос. — Чи Колян ії в гумових чоботах через зимові рейтузи буде трахати?!

Після цих слів уже не могло зоставатися жодних сумнівів щодо реальних намірів нападників.

Одразу кілька чоловіків, заважаючи один одному, закопошилися біля Зої. Котрийсь не втримався на одній нозі й упав, викликавши сміх. Дівчину торсали й м’яли, обертаючи на різні боки, як ватяну ляльку.

— Що ви там мондохаєтеся? — подав голос розпорядник. — Труси з неї зніміть!

Через неузгодженість спільних зусиль труси не давалися, мовби прилипли до тіла. Почувся тріск тканини.

— Обережніше, інвентар не псуйте! — весело вигукнув якийсь жартівник; хтось інший у відповідь реготнув.

— Ви би, бля, їх ще гранатою підірвали, — дорікнув той, кого Зоя визначила тут за головного; кликали його Сірим. — Ноги, ноги їй розведіть, довботрахи!

Зоя почувалася, мов тягуча рідина, яку переливають із однієї посудини в іншу. Її розум усе ще відмовлявся визнавати, що те, що тут діється, — діється саме з нею. Однак деякі поступки таки відбулися: спочатку дівчина споглядала на все відсторонено, наче дивилася кіно, а