Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Полонянка 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

357
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Полонянка" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 138
Перейти на сторінку:
я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум’ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.

Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, «румб» і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання — показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: «Ач, який ловкенький хлопчина!», словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не «з тих», а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не «з тих». Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: «Я забороняю вам прясти отак очима. — Потім, звертаючись до Брішо, додав: — У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! — І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: «Піф!», після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. «Ну й дивесник!» — подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон — фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. «То в нього така поведенція, — відповів метрдотель (він мав барона трохи за «причинуватого», «із бзиками»), — але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.

Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг «Чого це ви там тулитесь, як пес?» — спитав його пан Вердюрен. — «Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок». — «Що ви плетете? — визвірився пан Вердюрен. — «Пильнуєте речей»? Ви що, недоумок? Кажуть: «пильнувати за речами». Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!» — «Пильнувати ч-чогось — вельми природна форма, — пробелькотів Саньєт. — Абат Лебатте…[57]» — «Та ви ще зі мною й дражнитеся! — страшним голосом заревів Вердюрен. — Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?» Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: «По черзі, по черзі, пане, не поспішайте». — «Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! — сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. — Ходімо, — сказав він, звертаючись до нас. — Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. «Пильнувати речей!» — гукнув він, коли ми опинилися в салоні. — От дубоголовий». — «Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий», — заперечив Брішо. «А хто каже поганий — дубоголовий!», — гостро відрізав Вердюрен.

«Чи будете ви цього року в Енкарвілі? — спитав мене Брішо. — Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик», — додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: «Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?» Але я пам’ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв’язку з Альбертиною. «Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися», — заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.

Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. «Так, знаю, вона на тонку пряде». — «Та ні, вже померла, о шостій!» — гукнув Саньєт. «Ви завжди прибільшуєте», — брутально урвав Вердюрен, — раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче («Отже, у п’ятницю в таких-то» — або: «Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п’ятої, зробите мені велику приємність»),

1 ... 71 72 73 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"