Читати книгу - "Овернський клірик"

— Ходімо, — кинув я, не бажаючи сперечатися. Ансельм хвилину зволікав, потім швидко рушив вузькою стежкою, що вела через ліс.

У цих місцях я не бував. Донедавна здавалося, що округ Пам’є — звичайний глухий закапелок, яких повно в Королівстві Французькому. Тепер дещо вдалося побачити, ще більше — дізнатися. Що ще нового можна зустріти в цьому лісі?

Ішли довго. Кілька разів доводилося гукати Ансельма, щоб він зачекав — бити ноги об коріння, що так і намагалось потрапити під черевики, не хотілося. Ми піднімалися на невисокий пологий схил. Ліс густішав, і я знову подумав про де Гарая, й заразом — про месіра Пилипа. Втім, відоме зло — не найстрашніше…

Попереду позначився просвіт — стежка виводила кудись на відкритий простір. Ансельм підняв руку, і я слухняно завмер. Почекавши трохи, італієць повернувся, приклав пальця до губів і кивнув на дерева, що обступили стежину. Рвати рясу не хотілося, та відступати було пізно. Я накинув каптур, щоб сліпа гілка не влучила в обличчя, й став обережно пробиратися крізь хащу. Ансельм кілька разів зупинявся, прислухаючись, потім знову кивав, і ми йшли далі. Нарешті, він повернувся:

— Тут! Отче Гільйоме, за цими деревами — галявина. Ми зараз визирнемо…

Чомусь згадалося полювання на тетеревів — улюблена розвага мого батька. Підкрастися, визирнути з-за кущів…

— Це не смішно! — різко кинув Апсельм, помітивши мою усмішку. — І заради Бога, отче Гільйоме, не шуміть!

У його руці неяскраво блиснув знайомий кинджал. Хлопець повернувся й став обережно протискатися вперед.

…Спочатку я побачив багаття — воно горіло зовсім близько, за кілька кроків від узлісся. Галявина — невеличка, оточена зусібіч високими старими деревами. Поруч із багаттям я помітив дивну кам’яну споруду, що нагадувала напівзруйнований вівтар. І людей — чимало, чоловік із тридцять.

Вони не шуміли. Темні постаті оточили вогонь, сидячи навпочіпки. Щось дивне було в них, але спочатку я ніяк не міг збагнути, що саме. Я ще раз оглянув галявину: багаття, мовчазні люди, схожі на кам’яні статуї, напівзруйнований вівтар. Вони чекали — зараз щось має статися…

— Бачите? — нетерпляче шепнув Ансельм, який прилаштувався збоку. Я хотів уточнити, що він має на увазі, але тут в очі вдарив яскравий спалах — багаття, яке досі мирно потріскувало, виплюнуло в небо стовп зеленого вогню. Я мимохіть примружив очі, й раптом почув глухе й злите: «Ах-ха-а-а!»

— Є! — Ансельм присунувся ближче. — Прийшов!

Я розплющив очі, але першої миті нічого не помітив, крім високого, переливчастого полум’я. Потім, коли очі звикли, я зрозумів — на галявині все змінилося. Ті, хто сидів, тепер стояли, здійнявши руки вгору й дивлячись на вогонь.

— Ах-ха-а-а!

Руки опустилися. Низький уклін — комусь, чий силует я нарешті зміг роздивитися на тлі полум’я. Широкий темний плащ, дивна велика голова… Й у всіх інших було щось дивне…

— Ах-ха-а-а!

Руки знову зметнулися вгору, і я, нарешті, зрозумів: на всіх, окрім великоголового, немає одягу. Чоловіки, жінки, діти — всі голі, лише дехто мав короткі пов’язки на стегнах.

Великоголовий ступнув ближче, і тут я розгледів, що голова в нього цілком звичайна, але на ній — маска. Дивна маска з великими вирізами для очей і високих кривих рогів.

— Гарний? — Ансельм кивнув у бік рогатого. Відповідати я не став, нарешті збагнувши, куди й навіщо привів мене італієць.

Рогатий щось різко крикнув, у відповідь пролунало дружне виття. Один за одним люди падали додолу, потім вставали й підповзали ближче до рядженого. Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім здогадався — вони цілували коліно, яке рогатий завбачливо виставив уперед. Це тривало довго, і я почав поступово приходити до тями. Такого я ще не бачив, хоча чути доводилося.

— Діти пітьми! — пролунав гучний знайомий голос. — Славімо Владику! Славімо того, кому ми віддаємо наші душі й наші тіла!

У відповідь — дружний хор вигукує дивні незрозумілі слова. Вслуховуватися я не став — усе й без того зрозуміло. Чорна меса!

Найгірша мерзенність, яка є під сонцем — точніше, під місяцем, який саме починав неквапом сходити над високими кронами.

— Упізнали? Ви його впізнали? — шепотів Ансельм, але я застережливо підняв руку.

Шуміти було не варто — якщо вони нас помітять, кинджал навряд чи допоможе. Того, хто з’явився при світлі зеленого полум’я, я, звісно ж, упізнав.

…Нелегка єпархія дісталася монсеньйорові Арно де Лозу!

— Зараз… Зараз вони… — знову почав італієць, але я взяв його за руку й потягнув назад, у лісову хащу. Що буде далі, я здогадувався, але не мав ані найменшого бажання бачити таке. Та й хлопцеві це ні до чого.

Поки ми пробиралися поміж старими, вкритими мохом стовбурами, я зважував, що сказати Ансельму. Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства, мав рацію. Тільки він шукав сатанистів у замку д’Еконсбефа, вони ж виявилися зовсім поруч.

— Що тобі ще сказали «чисті»? — поцікавився я, коли ми, нарешті, вибралися на стежку.

— Сказали, щоб я подумав. Просто подумав, — стиха відгукнувся Ансельм.

Ми пішли назад, а я все ще не уявляв, що мені казати хлопцеві. «Горе тобі, земле, коли цар твій — отрок»[41]. Горе єпархії, де єпископ — сатанист! Та все ж таки…

— Брате мій, — нарешті, почав я. — Думаю, ми однаково ставимося до того, що бачили.

Короткий злий смішок:

— Ні, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що не всі єпископи поклоняються Вельзевулу. Що є добрі єпископи. І добрі архієпископи…

Згадалася площа в центрі Тулузи — й скована ланцюгами людина. Фірмен Морі, який наважився суперечити архієпископові Тулузькому…

— Ви скажете, що є навіть гарні кардинали… І що