Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Розстріл, — я це зрозумів, як тільки ми ввійшли, — сказав Телєгін півголосом і звернувся до конвойного: — Дайте мені склянку води.

Солдат поквапливо підійшов до стола і, придержуючи гвинтівку, почав наливати з графина каламутну воду. Іван Ілліч швидко, в саме вухо, прошепотів Мельшину:

— Коли нас виведуть, постарайтесь завести мотор.

— Зрозумів.

Через хвилину з’явились судді і зайняли свої старі місця. Голова не поспішаючи зняв монокль і, близько тримаючи перед очима клаптик паперу, що злегка тремтів, т прочитав короткий вирок, за яким Телєгін, Жуков і Мельшин засуджувались до смертної кари через розстріл.

Коли були сказані ці слова, Іван Ілліч, хоч і був певний, що вирок буде саме такий, все ж відчув, як кров відлила від серця; Жуков похилив голову; Мельшин, дужий, широкий, з яструбиним носом, повільно облизав губи.

Голова потер стомлені очі, потім, прикривши їх долонею, промовив виразно, але тихо:

— Панові коменданту доручається виконати вирок негайно.

Судді встали. Комендант одну ще секунду сидів, витягнувшись, з блідим, аж зеленим обличчям. Він устав, обсмикнув чистенький мундир і перебільшено різким голосом скомандував двом солдатам, що залишилися, вивести засуджених. У вузьких дверях Телєгін загаявся і дав можливість Мельшину вийти першим. Мельшин, ніби знесилівши, схопив конвойного за руку і забурмотів, ледве повертаючи язиком:

— Ходім, ходім, будь ласка, недалеко, от ще трошечки… Живіт болить, далі не можу…

Солдат здивовано дивився на нього, опирався, злякано обертався, не розуміючи, що йому в цьому непередбаченому випадку робити. Але Мельшин уже дотяг його до передньої частини автомобіля і присів навпочіпки, кривлячись, примовляючи, хапаючись тремтячими пальцями то за гудзики свого одягу, то за ручку автомобіля. З обличчя конвойного було видно, що йому жалко й гидко.

— Живіт болить, ну, сідай, — пробурчав він сердито, — мерщій!

Але Мельшин раптом з шаленою силою закрутив ручку стартера. Солдат злякано нагнувся до нього, відтягаючи. Хлопець-шофер прокинувся, крикнув щось злим голосом, вискочив з автомобіля. Далі все сталося за кілька секунд. Телєгін, намагаючись бути ближче до другого конвойного, спостерігав спідлоба за рухами Мельшина. Зачахкав мотор, і в такт цим різким, дивовижним ударам лунко забилося серце.

— Жуков, держи гвинтівку! — крикнув Телєгін, обхоплюючи свого конвойного впоперек тулуба, підняв його на повітря, з силою кинув об землю і за кілька стрибків уже був коло автомобіля, де Мельшин боровся з солдатом, вириваючи гвинтівку. Іван Ілліч з розгону вдарив солдата кулаком по шиї — той ойкнув і сів. Мельшин кинувся до руля машини, натиснув важелі. Іван Ілліч виразно побачив Жукова, що ліз з гвинтівкою в автомобіль, хлопчину- шофера, що крався вздовж стіни і раптом шмигнув у двері комендантської, у вікні довге спотворене обличчя з моноклем, постать коменданта, що вискочив на ганок, револьвер, що стрибав у його руці… Постріл, постріл… «Мимо. Мимо. Мимо». Здавалось, що автомобіль вріс колесами в торф. Але завили шестерні, машина рвонула. Телєгін перевалився на шкіряне сидіння. В обличчя дужче повіяв вітер, швидко стала наближатися смугаста будка з вартовим, що взяв гвинтівку на приціл. Пах! Як буря, промчав повз нього автомобіль. Ззаду по всьому двору бігали солдати, припадали на коліна. Пах! Пах! Пах! — залунали ледве чутні постріли. Жуков, обернувшись, насварився кулаком. Але похмурий квадрат бараків ставав усе менший, нижчий, і табір зник за поворотом. Назустріч летіли, шалено мелькаючи мимо, стовпи, кущі, номери на каменях.

Мельшин обернувся, лоб його, око і щока були залиті кров’ю. Він крикнув до Телєгіна:

— Прямо?

— Прямо і через місток — праворуч, в гори.

Пустельні й сумні Карпати в осінній вітряний вечір. Тривожно і неспокійно було втікачам, коли покрученою, вимитою дощами до каменю білуватою дорогою вони виїхали на перевал. Три, чотири високі сосни хиталися над урвищем. Внизу курів туман, і в ньому, майже невидимий, глухо шумів ліс. Ще глибше, на дні прірви, бурчав і хлюпотів повноводий потік, гуркотів камінням.

За стовбурами сосон, далеко за лісистими, пустельними вершинами гір, серед свинцевих хмар, світилась довга щілина — заходило сонце. Вітер віяв вільно й сильно на цій висоті, ляпав шкірою автомобільного фартуха.

Втікачі сиділи мовчки. Телєгін розглядав карту, Мельшин, спершись ліктем на руль, дивився на захід сонця. Голова його була забинтована ганчіркою.

— Що ж нам з автомобілем робити? — спитав він неголосно. — Бензину нема.

— Машину так залишати не можна, боже борони, — відповів Телєгін.

— Зіпхнути її з кручі, от і все. — Мельшин, крекнувши, стрибнув на дорогу, потупав ногами, розминаючись, почав трясти Жукова за плече. — Гей, капітане, годі спати, приїхали!

Жуков, не розплющуючи очей, виліз на дорогу, спіткнувся і сів на камені. Іван Ілліч витягнув з автомобіля шкіряні плащі і ящик з харчами, приготовленими суддям на обід у «Гнилій ямі». Харчі розіклали по кишенях, наділи плащі і, взявшись за крила машини, покотили її до кручі.

— Послужила нам, голубко, — сказав Мельшин. — Ану, піддай!

Передні колеса звисли над прірвою. Попелясто-сіра довга машина, оббита шкірою, окована бронзою, слухняна, як жива істота, осіла, нахилилась і разом з камінням і щебенем звалилася вниз; на виступі скелі зачепилась, затріщала, перевернулась і, з дедалі більшим гуркотом уламків заліза та каміння, що летіло за нею, загула вниз, у потік. Відгукнулась луна і далеко покотилась по туманних міжгір’ях.

Втікачі звернули в ліс і пішли вздовж дороги. Говорили мало, пошепки. Було тепер зовсім темно. Над головами поважно