Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Як сказав один сучасний класик, «Україна — не Росія». І це безперечно добре. Росія — не Україна, і це теж непогано. Обидві цікаві такими, якими вони е, а автор цих рядків зізнається, що він любить багату палітру кольорів більше за одноманітність. Тим паче, за одноманітність вимушену, коли людина, група людей або цілий народ мають жити так, як цього бажає його сусід, — незалежно, чи в того сусіда «прогресивніший суспільний лад», чи йому спільне історичне походження не дає спокою, чи, зрештою, просто є велика атомна палиця, якою він чомусь (мабуть, із суто фрейдистських мотивів) шалено пишається. А ось більш спокійний інтерес до сусіда, бажання зрозуміти його та історію своїх взаємин з ним — зовсім інша справа.

Звісно, за бортом нашого нарису залишилася величезна кількість україно-російських історичних сюжетів, більш чи менш політично актуальних та злободенних. Що ж має містити цей епілог? Мудрі висновки з тривалої та непростої історії україно-російських взаємин на рівні держав, еліт, звичайних людей? Заклики до єднання (чи роз'єднання)? Акценти на схожих або різних рисах ментальності? Навряд чи. Адже і без автора цієї книжки і російські, і українські політики, а також громадські діячі, публіцисти й пересічні росіяни та українці полюбляють (інколи аж захлинаючись від ентузіазму) апелювати до історії як до Арбітра, який має «розсудити по справедливості» їхні народи. Байдуже, стосується це відносно недавнього голодомору, «слизьких тем» часів Другої світової війни, проблеми Криму чи острова Тузла, а чи тієї—таки Переяславської ради.

Політикам і звичайним громадянам України та Росії, їхній історичній пам'яті потрібні міфи — про мудрих (чи дурних) вождів, звершення, а також про сумні епізоди, страждання, якісь травматичні ситуації, пов'язані з сусіднім народом.

Потрібні прихильникам «одвічної дружби» чи навіть «злиття народів» — як ілюстрація такої дружби. Потрібні прибічникам російського великодержав'я як символ нації—ворога, нації—зрадника на службі в інших націй — ворогів (як не згадати незабутній фільм «Брат-2»). Потрібні українським крайнім правим як символ вічного гнобителя рідної нації. Звісно, якісь образи народів — сусідів не менш потрібні й українським та російським лібералам, ба і просто тим, хто цінує здобутки української та російської культури. Потрібні вченим, котрі намагаються зрозуміти, що це взагалі таке — бути українцями чи росіянами, яке місце посідають обопільні уявлення представників згаданих націй одна про одну в рамках такої цікавої штуки, як національна ідентичність. Тому не дивно, що розмаїтість українсько — російських сюжетів, їхня суперечливість забезпечують і ще довго забезпечуватимуть постійний інтерес до цієї теми сучасних і прийдешніх істориків, політологів, культурологів, лінгвістів. За словами американського дослідника А. Мотиля, історія пронизує собою практично всі аспекти сучасних взаємин російського й українського народів та 'їхніх держав. Історія ж є зовсім не тим, як «воно було насправді», а тим, як ми думаємо про наше минуле чи яким хочемо його бачити.

Так сталося, що українці й росіяни, два досить близькі, але неоднакові етноси зі значною мірою різною історією, у якій, проте, є безліч точок перетину, приречені жити поруч один з одним. Жити, пам'ятаючи про історію, але не живучи лише нею самою. Адже, сподіваємось, і образи (наголос у цьому слові читач ладен поставити на будь — якому складі) і «великодержавного», і «колоніального» походження колись-таки залишаться в минулому. Від цього чимало залежить майбутнє україно — російських відносин.

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. — К., 2001.

2. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р.//УІЖ. — 1998. — № 3–4.

3. Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., Варта, 1995.

4. Войтович Л. Родина князів Острозьких//Записки НТШ. — Т. 231. — Львів, 1996.

5. Герої та знаменитості в українській культурі/ Ред. — упор. О. Гриценко. — К., 1999.

6. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993.

7. Гончаренко Н., Кушнарьова М. Школа іншування// Критика. — 2001. — № 4.

8. Горобець В. «Хочю… поняти б за себя московского народа вдову»//Соціум. — Вип. 2. — К., 2003.

9. Горобець В. «Волимо царя східного…» (Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава). — К., 2007.

10. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX століття — К., 2000.

11. Грушевський М. Історія України — Руси. — Т. VII?XI. — К., 1995–1997.

12. Каппелер А. Українсько — російські стосунки у XIX столітті: гіпотези та відкриті питання/Доповіді на II Міжнародному конгресі україністів, Ч. 1. —Львів, 1994.

13. КаппелерА. Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії//Київська старовина. — 2001. — № 5.

14. Когут 3. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К., 2001.

15. Лисяк — Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — К., 1994.

16. Миллер А. Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века). — СПб., 2000.

17. Миллер Л. Империя Романовых и национализм. — М., 2006.

18. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

19. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью- Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто, 2002.

20. Окара А. Українська та великоруська культури у XVII столітті: культурний вплив чи культурний конфлікт?/Доповіді на II Міжнародному конгресі україністів. — Ч. 1. — Львів, 1994.

21. Переяславська Рада 1654 року (історіографія та дослідження). — К., 2003.

22. Петровський В. Українсько — російські взаємини в сучасній західній науковій літературі. — Харків, 2003.

23. Россия XVI века. Воспоминания иностранцев. — Смоленск, 2003.

24. Русина О. Україна під татарами та Литвою//Україна крізь віки. — Т. 6. —