Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

I раптом хiд думок Олеся обiрвався, наче хтось зненацька вхопив юнака за плече i спинив його. Намiри Сивого Капiтана, його мета... А що знає про це Олесь? Боротьба проти клiки Фернандеса, помста фалангiстам - це не мета, це скорiше можна назвати шляхом до якоїсь мети. Ну, скажiмо, Капiтан знищить Фернандеса i його поплiчникiв. Гаразд. А тодi? Що тодi, коли Сивий Капiтан помститься?.. Так, так, вiн помститься, це напевно, iнакше не може бути. Але що тодi?..

Мимоволi у вухах Олеся знов прозвучали дивнi, сповненi якогось погрозливого змiсту слова, що їх Сивий Капiтан твердо i самовпевнено промовив тодi, перед знищенням "Сан-Себастiана": "Я, володар технiки, людина, яка не боїться нiкого i нiчого... єдиний, хто має право наказувати всiм..."

Хiба не дають цi слова якоїсь вiдповiдi? О нi, такого не може бути! Сивий Капiтан сказав їх у запалi, вражений жорстокими вчинками ворога, який готувався вже розтрощити "Люцифер" артилерiйським вогнем. У тих словах не можна шукати вiдповiдi на запитання про намiри й мету Капiтана. I все ж таки...

Чиясь рука легко торкнулася плеча Олеся. Юнак рвучко обернувся. То була Марта, яка тихо увiйшла до каюти. Вродливе її обличчя було сумне, великi очi дивилися схвильовано, наче тим поглядом дiвчина шукала в Олеся захисту.

- Що сталося, Марто?

- Нiчого не сталося, Алексо. Менi страшно... я боюся...

- Чого страшно, Марто? - здивовано подивився на неї юнак. - Що тебе лякає? На "Люциферi" нема чого боятися, останнi подiї блискуче довели це!

- Не те, Алексо, зовсiм не те...

- А що ж тодi?

Марта озирнулась, наче хотiла переконатися, що її нiхто, крiм Олеся, не чує. I тихо, майже пошепки сказала:

- Я боюся Капiтана...

- Що?.. - навiть розгубився трохи вiд несподiванки юнак. - Що ти верзеш, Марто? Боятися Капiтана, який так добре ставиться до нас обох?.. Боятися людини, яка вирiшила допомогти твоєму батьковi, визволити його з в'язницi... нi, ти щось плутаєш, Марто!

Дiвчина схилила голову. В усiй її постатi з безпорадно опущеними руками було щось таке зворушливе, що в Олеся стиснулося серце: бiдолашна Марта, з нею щось не гаразд, треба допомогти їй, але перед тим потрiбно з'ясувати, що ж саме її турбує.

- Слухай, Марто, - розсудливо почав Олесь, - розкажи менi, в чому справа. Щось трапилося? Може, Капiтан був чимось роздратований i гримнув на тебе? Та кажи ж нарештi! Чим вiн тебе так перелякав, що ти й слова вимовити не можеш? Я не розумiю.

Марта пiдвела на нього сумний, докiрливий погляд.

- Я бачу, що ти й справдi нiчого не розумiєш, - мовила вона.

- Так поясни тодi менi! Що трапилося? I що тебе перелякало?

- Нiчого не трапилося, я тобi вже казала. I нiщо мене не перелякало, я не з таких. Тобi вже час знати це.

Дiйсно, важко мати справу з дiвчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд - i одразу на тобi! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась...

А Марта вже вела далi, не чекаючи на запитання:

- Так, Капiтан обiцяв визволити мого батька, i я йому дуже вдячна за це. I ставиться вiн до мене добре, хiба я заперечую? Не в тому рiч, Алексо.

- А в чому ж тодi?

- У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю... ну, як тобi пояснити, Алексо, коли ти не розумiєш цього, не розумiєш, правда?

Вона тоскно дивилася на Олеся, пальцi її нервово перебирали носову хусточку. Юнаковi дуже хотiлося заспокоїти Марту. Але що мiг вiн вiдповiсти, коли й справдi все це було для нього незрозумiлим? Тому вiн тiльки сказав, як мiг, най-лагiднiше:

- Марто, мила, краще ти просто подiлися зi мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.

- Не знаю, чи зумiю, Алексо, - тихо мовила дiвчина. - Але менi так хочеться, щоб ти зрозумiв... бо з ким же менi ще подiлитися тут?.. - Вона несмiливо знов пiдвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.

- Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! - вихопилося в юнака. - Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капiтанi?

- Нi, я почну не з цього, Алексо, так менi буде легше. От вiзьми Валенто: я знаю, що вiн добре ставиться до мене...

- А Капiтан хiба погано? - обурено перебив її Олесь.

- Та не поспiшай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, вiдчуваю, що це в нього йде вiд душi. Вiд хорошої, доброї душi людини, яка любить i мене, i тебе, й iнших своїх товаришiв, i я знаю, певна, що на його руку завжди можу обiпертися, можу довiритися йому всiм серцем; не розмiрковуючи, це зважуючи. Хiба не так, Алексо?

- Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капiтан iнший? Не бачу в цьому нiчого дивного. Бо й на нього i ти, i я можемо смiливо покластися, вiн мужнiй i благородний. Тiльки Капiтан не такий простий, як Валенто, вiн незрiвнянно складнiший. Хiба ж ти не чула, скiльки йому довелося перенести за своє життя? Тому вiн i став загартований, твердий, як сталь...

- Нi, нi, ти помиляєшся, - палко перебила юнака Марта. - Це правда, що Капiтан багато пережив. Але хiба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.

- Знаю, - похмуро погодився Олесь. Вiн наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповiдав йому про долю розстрiляних iберiйських патрiотiв.

- Справа не в тому, хто скiльки пережив, - наполегливо вела далi дiвчина, - а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити i вистраждати, але все одно вiн добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А iнший...

Вона замовкла, збираючись з думками.

- Що iнший?

I раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слiв:

- Алексо, Капiтан не любить людей! Вiн гордий, самовпевнений, холодний. I жорстокий! Для нього на свiтi