Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— А чого тут не розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться за бортом штучного супутника. Слід сподіватись, що й монійці використали цей же метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — академік кивнув у бік екрана. — Це інфралокатор. Як мені відомо, таких приладів у них нема.

Запала пауза. Трьом у рубці керування «Зорі надії» моторошно спостерігати, як гине людина. Спочатку можна було виправдати свою бездіяльність тим, що в космічному просторі неможливо виявити таке крихітне тіло. Та ось на екрані інфралокатора з'явилась нарешті цяточка. Але що робити? Вся ця історія дуже скидається на провокацію. Адже на «Зорі Кейз-Ола» жінок не повинно бути.

Щоб не дивитись на екран, Рум вийшов з рубки. Він був уже в коридорі, коли його покликав капітан.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Узяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

За кілька хвилин із шлюзової камери «Зорі надії» повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік та немолодий лікар.

Люди все небалакучі. Коли подаленіла й зникла в безмежній пустелі «Зоря надії», Рум запитав:

— Чому капітан змінив своє рішення?

— Наказ ВРПО, — коротко відповів лікар. — Нам треба поспішати.

— Гаразд.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в космосі ставало дедалі гнітючішим. Хоч яскрава лінія на екрані покажчика курсу свідчила, що астронавігаційна система «Зорі надії» веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той кивав головою: все, мовляв, іде як слід…

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже наближався час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишилась половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

— Постривайте… — капітан видався цього разу стурбованим. — Чи витримали б ви, скажімо, п'ятикратне навантаження?

Рум догадався, в чому справа: обставини змушують поспішати, отже, доведеться гальмувати перед самим фінішем, дуже різко.

П'ятикратне навантаження… Це означає, що людина стане вп'ятеро важчою; її притисне до сидіння страшна вага. І це триватиме не секунди, а хвилини…

— Ми витримаємо легко, а от… — Рум поглянув у бік літнього лікаря.

— Я витримував, хоч було це, правда, у гравітаційній кабіні… — тихо сказав той.

— Отже — витримаємо… А в чім річ?

— Ви нічого не помітили на екрані локатора?

Рум скосив очі на прилад. До «Зорі Кейз-Ола» з лівого нижнього кутка екрана простягся ріденький пунктир ледве помітних рухомих плямок.

— Ракети?

— Так, — відповів капітан. — Стартують через кожні півтори-дві хвилини. Ми вже налічили понад тридцять. Вам треба якнайшвидше виконати завдання й повернутись.

Оті чверть години гальмування далися взнаки. Лише на кілька хвилин, коли ракетоплан обертався дюзами вперед, в кабіні зникла була вага, а потім на всіх трьох, придушуючи дедалі сильніше, навалився нестерпний тягар.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. Звісно, цей вираз неточний, бо літак продовжував шалено мчати над Пірейєю як штучний супутник, але до тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

Ракетні двигуни замовкли. Перевантаження зникло. Тіла космонавтів повисли над сидіннями.

— Шукайте! — наказав капітан «Зорі надії» з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте! Швидше знайдеш голку в копиці сіна, аніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти біля неї зовсім близько — і не помітити. Якби сюди доходило сонячне світло, то скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але вичікувати, поки з-за Пірейї вийдуть Сонця, не можна. Біля кільця «Зорі Кейз-Ола» на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала у безповітряному просторі.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік увімкнув освітлювальну систему. Потік світла вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією знявся в зеніт, потім перескочив униз. На планеті від нього стало б видно на сотні миль, а тут майже нічого не змінилось. Порожнеча завжди лишається порожнечею.

І вдруге і втретє засвітився прожектор. Світло пішло в безконечність, нічого не виявивши на своєму шляху. Та ось при черговому проходженні променя щось блиснуло.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна! — відповів Рум. — Проскочимо…

Справді, ледве він натис на педаль керування, як світла плямка полізла вгору і вбік. Бортмеханік зник у шлюзовій камері, а хвилиною пізніше з'явився вже над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку освітлену лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві світлі плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і нарешті злились. Повернутись на ракетоплан було неважко: треба тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Незнайома конструкція перешкоджала їм скинути шолом негайно, хоч ішлося вже про секунди: жінка не подавала ознак життя; її очі були заплющені, спраглі уста напіввідкриті.

— Швидше, швидше! — лікар рвонув навмання за якийсь важіль; пластмасовий шолом відскочив на пружині: розкрилась грудна частина скафандра.

Перед ними лежала молода гарна дівчина з пишною хлоп'ячою зачіскою.

— Так ось ти яка, Тессі Торн!.. — прошепотів Рум. — Жива?

Лікар нахилився до дівчини, кивнув:

— Дихає… Мабуть, просто шок… Ознак кисневого голодування немає; стрілка