Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

На підставі цього капітан Катл дійшов таких висновків: він має честь бути знайомим з містером Домбі, провівши в його товаристві вельми приємні півгодини в Брайтоні, де той позичив їм гроші. Обидва вони - люди світські й чудово порозуміються, полагодять ці дрібні непорозуміння та перейдуть до діла. Отож він, як приятель містера Домбі, іде просто до нього додому, нічого не кажучи Уолтерові, говорить лакеєві: «Передай, чоловіче добрий, що прийшов капітан Катл», довірливо - за петельку взявши, з’ясовує усе, доводить до ладу і - повертається переможцем.

В міру того, як ці думки зароджувалися в голові капітана Катла, набували форми та виразу, обличчя йому яснішало, наче сірий ранок, що поступається місцем сонячному дню. Брови його, перед тим лиховісно наїжачені кущиками, розгладилися й злагідніли. Його очі, півзаплющені під тягарем розумової діяльності, широко й легко розплющились. Усміх, що спершу позначився був лише в трьох місцях - в правому кутику рота і в кутиках очей,- помалу поширився на все обличчя і, перебігши хвилею по чолі, підняв лискучого капелюха, немов і він сидів на мілині разом з капітаном, а тепер, на щастя, знов обидва на плаву.

Врешті капітан перестав гризти нігті й сказав:

- Ну, тепер, хлопче, можеш помогти мені вбратися в ту робу,- капітан мав на увазі свої фрак і жилет.

Уолтер навряд чи уявляв собі, навіщо капітан так старанно припасовує хустку під коміром, скручує кінці в тугі свинячі хвостики і впихає їх у масивне золоте кільце, де (певне, на спомин про якогось померлого друга) був зображений нагробок, залізна чепурна огорожа і деревце. Навряд чи уявляв собі він, навіщо капітан до краю - наскільки дозволяла на це сорочка ірландського полотна - натягує комір сторчма, тим самим прибравшись у пару шор; навіщо скинув він туфлі, а взув незрівнянні чобітки до щиколотки, що їх носив лише в надзвичайних випадках.

Вивершивши нарешті собі на втіху цей туалет та оглянувши себе з голови до п’ят у дзеркальце для гоління, зняте ради цього з його цвяшка на стіні, капітан узяв свій каракуватий ціпок і сказав, що готовий.

Хода в капітана, коли вони вийшли на вулицю, була ще більш гордовита, ніж звичайно, але Уолтер списав цей факт на рахунок нових чобітків і не надав йому великої ваги. Пройшовши трохи, вони надибали жінку, що продавала квіти. Капітан, немов його пройняла блискуча ідея, раптом спинився і купив найбільший в її кошику розкішний букет у формі віяла з периметром у два з половиною фути, складений з квітів найгарячіших на землі кольорів.

Озброєний цим дарунком, що призначався містерові Домбі, капітан Катл мовчки простував поруч Уолтера до крамниці корабельних інструментів, біля дверей якої обидва спинилися.

- Зайдете? - запитав Уолтер.

- Так,- відповів капітан, відчуваючи, що насамперед йому треба збутися Уолтера, а запланований візит краще скласти трохи пізніше.

- І нічого не забудете?

- Ні,- пообіцяв капітан.

- А я піду прогуляюся,- сказав Уолтер.- Не буду заважати вам, капітане Катле.

- Гуляй довше, хлопче! - гукнув йому навздогін капітан. Уолтер, на знак згоди, махнув рукою й пішов своєю дорогою.

Власне, дороги, як такої, в нього не було, і він вирішив піти собі десь у поле, на луг та, вмостившися під деревом, спокійно обміркувати своє невідоме майбутнє. Він не знав кращих ланів, як Гемпстедські, а найближчий шлях до них вів повз будинок містера Домбі.

Будинок той, коли Уолтер, проходячи, глянув на нього, був статечний і темний, як завжди. Жалюзі були опущені, але вікна горішнього поверху стояли відчинені, і завіси, що колихалися від легенького вітру, були єдиною ознакою життя. Уолтер аж ходу стишив, проходячи, і зітхнув з полегшенням, коли будинок лишився позаду.

Проте цікавість, що її завжди викликало в нього це місце після пригоди з Флоренс, примусила Уолтера озирнутися саме на горішні вікна. Поки він дивився, до дверей під’їхала карета, з неї висів огрядний джентльмен у чорному, з грубим золотим ланцюжком од годинника, й увійшов досередини. Згадавши трохи згодом про цього джентльмена з усім його спорядженням, Уолтер вирішив, що то, без сумніву, був лікар,- мабуть, хтось у господі містера Домбі занедужав. Але ця гадка прийшла пізніше, коли він був уже далеченько від будинку й снував думки про щось інше.

Щоправда, «інше» було пов’язане з тим-таки будинком. Уолтер тішив себе надією, що, може, настане день, коли гарненька дівчинка - його давня приятелька, завжди така вдячна йому, така рада їхнім зустрічам,- прихилить до нього й серце свого брата, і доля його відтоді поверне на краще.

Думав він про це залюбки - і не так про мирські блага, що могли б випасти на його долю, як про Флоренс, що весь цей час згадуватиме про нього самого. А втім, інша - тверезіша - думка нашіптувала йому, що, коли він і доживе до того дня, то буде далеко звідси, де про нього забудуть, а вона тут одружиться, буде багата, щаслива, горда. І не було причин сподіватися, що після таких змін у її житті він цікавитиме її більше, ніж колишня, ще дитяча іграшка.

Але цей образ - милої заблуканої дитини, яку він колись підібрав на вулиці - настільки зідеалізувався в уяві Уолтера, настільки ототожнився із почуттям вдячності, виказаної йому того вечора з безневинною простотою і щирістю цього почуття, що Уолтер мимоволі почервонів від наклепницької думки, ніби ця дитина може колись загордитися. З іншого ж боку, за химерною логікою його думок, здавалося чи не меншим наклепом уявляти її собі дорослою жінкою, а не тим наївним, лагідним, чарівливим дитям, яким вона була за часів доброї місіс Браун. Одне слово, Уолтер дійшов до висновку, що, розважаючи про Флоренс, він чинить дуже нерозважливо і що найкраще берегти в душі її образ як щось дорогоцінне, недосяжне, незмінне та невиразне... невиразне в усьому, опріч властивості бути для нього утіхою і стримувати,