Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

Ясь ішов слідком за ни­ми.

Огляділи ого­ро­ди­ну, ог­ляділи пар­ни­ки, знай­шли пер­ших зо два зе­ле­неньких огірків. Ясь по­дав по огірку гос­тям. Потім Га­ня по­ве­ла їх в опрічню ха­ту, де мо­ло­диці зби­ва­ли в фаст­ках мас­ло, де сто­яло мо­ло­ко, здо­рові ко­ши­ки з яй­ця­ми вся­кої надвірньої птиці. Гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, хва­ли­ли Га­ню. Хто йо­го зна, з яко­го слов­ни­ка во­ни ви­би­ра­ли такі сло­ва, такі пох­ва­ли! Га­ня звеліла тут-та­ки при собі зібра­ти з мо­ло­ка свіжих вер­шечків і зби­ти мас­ла до ко­фе. Мо­ло­ди­ця зби­ла мас­ла пов­не блю­деч­ко. Вер­нув­шись у по­кої, Зо­ся й Те­одо­зя хва­ли­ли та хва­ли­ли те мас­ло, по­пи­ва­ючи ко­фе, аж по­ки, хва­ля­чи, виїли все до ос­тан­ку. А після ко­фе во­ни вгнізди­лись на ка­напі ко­ло Гані по обид­ва бо­ки, вда­ючи з се­бе щи­рих при­ятельок, і знов цмо­ка­ли її і так об­ли­за­ли що­ки, ніби кішка своє рідне ко­ше­ня. Во­ни зви­ва­лись ко­ло Гані, щоб за­побігти в неї лас­ки і щоб, з при­чи­ни при­ятельства, час­то бу­ва­ти в її домі і вес­ти за­ли­цян­ня до її чо­ловіка.

Після снідан­ня Ясеві спа­ло на дум­ку поч­ва­ни­тись своїми кіньми. Знов вий­шли всі на подвір'я. Ко­нюх вивів з стані пре­чу­до­во­го ко­ни­ка, з тон­ки­ми, мов у сер­ни, ніжка­ми.

- От політа­ти б на та­ко­му ко­ни­кові вер­хи! - ска­за­ла наз­до­гад Зо­ся.

- А ви їзди­те? - спи­тав її Ясь.

- Ще й як! То бу­ла на­ша най­кра­ща за­ба­ва, як ми ще жи­ли на батьківщині.

Конюх пок­лав на ко­ня дамське сідло. Зо­ся вхо­пи­ла батіжок. Ясь підса­див її, і во­на по­волі побігла кру­гом подвір'я, про­мо­вив­ши: «не­хай ком­панія лас­ка­во мені ви­ба­чить, що я не уб­ра­на в дов­гу сук­ню».

Кінь чу­до­во дріботів рис­сю, зги­на­ючи шию, мов ко­кет­на пан­на. Зо­ся сиділа ду­же доб­ре на коні. Її русі буклі лисніли, як щи­ре зо­ло­то, на яс­но­му сонці, а біле ли­це зда­ва­лось ще білішим, а ус­та зда­ва­лись ще чер­воніши­ми під яс­ним синім не­бом; очі аж світи­лись під пог­ля­дом Ясе­вих очей.

Приїхавши на­зад, Зо­ся ле­генько впа­ла на Ясе­ву ру­ку і ско­чи­ла на зем­лю.

Всі політниці, по­ба­чив­ши для їх див­не ди­во, жінку на коні, по­ки­ну­ли ро­бо­ту, пос­пи­на­лись на тин і по­витріща­ли очі. Діти позбіга­лись до воріт і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

Принажена прик­ла­дом Зосі, Те­одо­зя скікну­ла і собі на ко­ня. Їй зда­ва­лось, що її пос­тать бу­де ду­же при­над­на на гар­но­му ко­ни­кові. Щоб поч­ва­ни­тись, во­на пог­на­ла ко­ня. Ко­ник, хоч смир­ний, од­ра­зу поніс її по дворі. Су­хор­ля­ва й ви­со­ка її пос­тать зовсім зда­ва­лась бус­лом, кот­рий вгніздив­ся на коні. Всі політниці за­ре­го­та­лись біля ти­ну на все гор­ло. Тро­хи зля­ка­ний ре­го­том з-за ти­ну, ко­ник пішов ско­ком. Те­одо­зя пе­ре­ля­ка­лась, не вміла вдер­жа­ти ко­ня і га­ца­ла на сідлі, підска­ку­ва­ла всім тілом вго­ру, ніби во­на товк­ла про­со на сідлі. Пос­тать її бу­ла та­ка хи­мер­на, що ко­нюх не втерпів і без со­ро­ма аж по­ко­тив­ся од сміху; політниці аж ве­ре­ща­ли, аж ви­ща­ли од сміху, і самі па­ни без со­ро­ма ре­го­та­лись.

Ясь зняв її з ко­ня лед­ве жи­ву.

- Давно я їзди­ла вер­хи, вже за­бу­ла, - го­во­ри­ла Те­одо­зя, лед­ве ди­шу­чи, - ще як у Вар­шаві, та й досі…

- Будемо гу­ля­ти вер­ха­ми? - спи­тав Ясь у дам.

- О, з ве­ли­кою приємністю! - обізва­лась Зо­ся. Те­одо­зя тільки про­мо­ви­ла її сло­ва.

Гості поїха­ли до­до­му. Ясь мав з Га­нею роз­мо­ву пе­ред обідом.

- Але ж бо й ти, Га­ню, доб­ра! Як же тобі мож­на так об­хо­ди­тись з людьми? Двічі по­си­лав по те­бе, а ти не йшла, а прий­шла - на­су­пи­лась, сло­ва не хотіла з ни­ми по-людській про­мо­ви­ти. Во­ни польки, лю­ди бу­валі й досвідні: зна­ють світ і світові зви­чаї. Во­ни нас осу­дять, огу­дять, об­га­нять, а ми тут лю­ди нові.

- Як схо­тять, так і зроб­лять. А я їх не люб­лю; вже за те не люб­лю, що ду­же ме­не хва­лять та ли­жуть ме­не в що­ки.

- А хіба ж то гар­но, що та там на го­роді ба­ла­каєш з політни­ця­ми, з уся­ким мот­ло­хом? Ти ж хіба не зна­ла, що гос­тям з вікон усе чис­то вид­ко! А во­на ще сіла на ко­лоді, по­са­ди­ла ко­ло се­бе якусь Па­рас­ку чи Мот­рю, доз­во­ляє їм ба­ла­ка­ти з со­бою, ру­ка­ми роз­ма­ху­ва­ти. А во­ни все до­чис­та ба­чи­ли звідсіль і сміялись з те­бе якось по­таємно, але ду­же примітно.

- Їй-богу, не знаю, як же мені об­хо­ди­тись та по­во­ди­тись з людьми в ха­зяй­стві! Але ж не мож­на, щоб не ди­ви­тись за робітни­ця­ми, не наг­ля­да­ти за ни­ми та не за­го­моніти до їх.

- Та ди­вись на їх, роз­мов­ляй з ни­ми, про ме­не, цілий день, тільки не цілуй­ся з ни­ми, не бра­тай­ся з най­мит­тям! Луч­че кри­чи на їх, як оса­ву­ла, га­няй їх! Луч­че бий їх, плюй на їх, тільки не ба­ла­кай з ни­ми за­панібра­та, си­дя­чи на ко­лоді, та ще й при па­нах!

Ясь бігав по хаті та кри­чав; йо­го, знать, бра­ло за печінки.

- Не зав­да­вай ти мені со­ро­му при чу­жих лю­дях. Ми тут лю­ди нові. Здається, час тобі б зро­зуміти, що ти справж­ня пані, а не якась попівна, чи еко­ном­ка, чи там хто! що тут тобі не Нес­те­ринці, а Кам'яне, що ми жи­ве­мо не в ха­лупі, а в ба­га­то­му домі і знаємось з діди­ча­ми, та ще й здебільшо­го з по­ля­ка­ми. Час би тобі зна­ти й тя­ми­ти, що й ми па­ни, що й я по­ляк, і ти по­вин­на бу­ти полькою се­ред польок…

Ганя тільки ди­ви­лась на йо­го прос­ти­ми, яс­ни­ми, без­вин­ни­ми очи­ма і здвиг­ну­ла пле­чем.

- А во­на прий­шла од політниць, - сміявся далі Ясь, - сіла з па­ня­ми і на­ду­лась. За­го­во­ри­ла по-польській так, що всі святі, ма­буть, за­ре­го­та­лись! Вчись, Га­ню, по-польській. Ми те­пер се­ред ка­то­ликів та по­ляків. Не зав­да­вай ти мені со­ро­му. Будь же пані! Кинь ік не­чис­то­му те по­га­не ха­зяй­ст­во, - про ме­не, сядь і ру­ки згор­ни! - кри­чав вже Ясь. - Си­ди мені, як свя­та! Чуєш? Не­хай му­жи­ки пе­ред то­бою біга­ють, як дзиґи, на колінах ла­зять пе­ред то­бою! Тоді те­бе і па­ни ма­ти­муть за лю­ди­ну, а не за бог зна що! їж, пий, спи, мо­лись бо­гу, ко­ли хо­чеш, і си­ди, як свя­та! Чи­тай ро­ма­ни, ко­ли маєш хист і хіть до то­го, а ні - згор­ни ру­ки і на сон­це не ви­ходь! Отоді те­бе сусіди-па­ни