Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

- Чи ми ж такі ба­гаті, щоб мені згор­ну­ти ру­ки та по­си­деньки справ­ля­ти?.. - по­ча­ла бу­ла Га­ня, але Ясь не слу­хав її і вий­шов з по­коїв.

Ганя як сиділа, так і впа­ла ка­ме­нем на ка­напі. Ніко­ли ще во­на не ба­чи­ла, щоб йо­го очі так гор­до бли­ща­ли, щоб йо­го ли­це, завж­ди лас­ка­ве, ти­хе, сли­ве ди­тя­че, так роз­чер­воніло­ся, так пашіло гнівом, панською пи­хою. Во­на впер­ше на свої очі по­ба­чи­ла, що то був вже не той Ясь, що ко­лись гу­ляв з нею по Нес­те­ри­нецьких ярах, що ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки; не той ввічли­вий та лас­ка­вий Ясь! Во­на ба­чи­ла в йо­му те­пер зовсім іншу лю­ди­ну. І ли­це йо­го те­пер ста­ло інше: і ніс вирівняв­ся, виріс, і що­ки на­ду­лись, і бро­ви ста­ли су­пи­тись, і очі стра­ти­ли ди­тя­чу лас­кавість і засвіти­лись якимсь ніби звіря­чим вог­нем, - знать бу­ло, що інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в йо­го душі. А го­ло­ва йо­го все за­ки­да­лась на плечі, ніс і очі все чо­гось ди­ви­лись на сте­лю.

При обіді Ясь зас­по­коївсь, про­хав ви­ба­чен­ня в жінки. Тільки хо­ло­дом повіяло од йо­го сло­ва. Він не до­торк­нув­ся до неї, не взяв її за ру­ку, не гля­нув їй у вічі привітно. Га­ня по­чу­ва­ла, що він її не так лю­бить, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що во­на йо­му не­упо­доб­ною ста­ла. Во­на лед­ве вдер­жа­ла сльози за обідом, їла че­рез си­лу, щоб не ви­яви­ти своєї пе­чалі та скор­бо­ти пе­ред чо­ловіком.

Не дов­го ба­ри­ла­ся Зо­ся. Че­рез день во­на знов приїха­ла з Те­одо­зею до Се­ре­динських. Знай­шов­ся на фаб­риці в Кам'яно­му який­сь німчик і, здав­шись на про­хан­ня Ясе­ве, взяв­ся вчи­ти дам їзди­ти вер­хи. Да­ми приїжджа­ли в дов­гих сук­нях, вчи­лись їзди­ти на коні, гу­ля­ли з Ясем по по­лях, по га­ях, а вве­чері вер­та­лись до Се­ре­динських, пи­ли чай, а ча­сом і ве­че­ря­ли. Га­ня, за­да­вив­ши в собі пе­чаль та ту­гу, му­си­ла прий­ма­ти їх за гос­тей, му­си­ла бу­ти ве­се­лою, роз­мов­ля­ти з ни­ми. Во­на бу­ла б лад­на й при­хи­ли­тись до їх, як­би сер­це змог­ло йти про­ти своєї вдачі, аби тільки до­го­ди­ти Ясеві, аби тільки він не кри­чав, не сер­див­ся.

- Чом ви не приїде­те до на­шої бідної ха­ти­ни? - пи­та­ла в Гані Зо­ся.

- Дитина моя сла­бу­ва­ла й досі, - од­ка­за­ла Га­ня і ска­за­ла прав­ду.

- Швидко день мо­го на­родіння, - на­тя­ка­ла Зо­ся, - я бу­ду ма­ти сміливість про­си­ти вас і ва­шо­го му­жа до се­бе в гості.

- Спасибі! приїду, як бу­ду жи­ва та здо­ро­ва. Нас­тав день то­го на­родіння. Такі дні Зо­ся ви­га­ду­ва­ла ще в Києві, щоб ма­ти будлі-яку при­чи­ну за­во­ди­ти в се­бе бен­ке­ти. Во­на тоді праз­ни­ку­ва­ла навіть іме­ни­ни сво­го батька, день на­родіння Леміщи­хи й Лемішки. Зо­ся прис­ла­ла зве­чо­ра до Гані по­зи­чи­ти вся­ко­го по­су­ду.

- Щось ве­ли­ке за­ду­му­ють Лемішковські, - про­мо­ви­ла Га­ня до Яся.

- Та во­на лю­ди­на бу­ва­ла, зуміє лю­дей прий­ня­ти. Я пос­лав їй з оран­же­реї уся­ко­вих квіток.

- Де ж во­на гро­шей на­бе­ре? - спи­та­ла Га­ня. - Я ба­чи­ла їх бідність, ба­чи­ла їх ха­зяй­ст­во. По­тяг­ти нав­ряд чи є з чо­го!

- Дай ти мені спокій з тим ха­зяй­ст­вом! - од­ка­зав Ясь.

Ганя за­мовк­ла.

Поїхали во­ни до Лемішковських ще за­вид­на, за­рані. Та­ка бу­ла в їх умо­ва з Зо­сею. Га­ня ввійшла в еко­номський дім і не пізна­ла Тхорівської еко­номії все­ре­дині. Пе­редніша бідна обс­та­ва по­коїв не­на­че тільки сни­лась Гані. Те­пер у вікнах бли­ща­ли нові шиб­ки. В світлиці сто­яла но­ва мебіль, прав­да, не до­ро­га, але гар­ненька, кри­та ро­же­вою вов­ня­ною ма­терією. На столі збо­ку сто­яло дзер­ка­ло, Ясів по­да­ру­нок, а в кут­ку на не­ве­лич­ко­му сто­ли­кові сто­яв чи­ма­лий фо­тог­рафічний порт­рет Зосі, де во­на сто­яла гор­до й пря­мо, пок­лав­ши од­ну ру­ку на клавіші фор­теп'яна. Кру­гом порт­ре­та об­ви­вав­ся вінок з жи­вих теп­лич­них до­ро­гих квіток. Ко­ло сто­ли­ка сто­яло два ва­зо­ни ки­тай­ської рожі са­ме в цвіту. Че­рез усю світли­цю прос­лав­ся но­вий ки­ли­мок і тяг­ся че­рез другі кімна­ти до Зо­си­ної спо­чи­вальні. Вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми.

Цікавість по­тяг­ла Га­ню і до дру­гих кімнат. Ха­зяй­ка ве­ла її, все по­ка­зу­ва­ла, всім хва­ли­ла­ся. Все бу­ло в по­ко­ях но­веньке, свіже. Га­ня заг­ля­ну­ла в спо­чи­вальню. Та кімна­та бу­ла обк­леєна та­ки­ми са­ми­ми шпа­ле­ра­ми, які бу­ли в її спо­чи­вальні. Над Зо­си­ним ліжком висів дос­то­ту та­кий са­мий ки­лим, як над її ліжком: по біло­му полі бу­кет розкішних чер­во­них тро­янд в лис­ту се­ред ки­ли­ма. Ко­ло вікна сто­яв круг­лий сто­ли­чок, гар­ний, як цяцька, і дос­то­ту та­кий са­мий, який був у Гані, що сам Ясь привіз не­дав­но з Оде­си.

- Як вам по­до­бається ки­ли­мок? - спи­та­ла Зо­ся. - Прав­да, гар­ненький?

Ганя по­чу­ва­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, що її сер­це мліє, що в ву­хах задз­веніло. Во­на присіла на стільці. І вже во­на й не слу­ха­ла то­го, що їй оповіда­ла Зо­ся. Во­на не зво­ди­ла очей з ки­ли­ма, з вінка тро­янд, що роз­си­па­ли­ся по біло­му полі ки­ли­ма. По цій обс­таві во­на про­чи­та­ла, ніби по роз­гор­нутій книзі, все і все зро­зуміла.

Вернулась во­на до світлиці з блідим ли­цем, з смут­ним ви­дом. Ніхто не знав то­му при­чи­ни, окрім, мо­же, Яся та Зосі. Але їм про Га­ню бу­ло бай­ду­же. Зо­ся пе­ре­хо­ди­ла од гос­тя до гос­тя, вертілась по гос­тинній, сміялась, жар­ту­ва­ла і та­ки справді роз­ве­се­ля­ла то­ва­рист­во.

Почали з'їжджа­тись гості. Зо­ся, по своєму давньому зви­чаю, бу­ла з візи­та­ми у де­яких сусідніх дідичів і зап­ро­шу­ва­ла їх до се­бе. Але не ба­га­то знач­них панків пок­ва­пи­лось приїха­ти до неї в гості. З сім'ями поп­риїжджа­ли все еко­но­ми та все бідненькі. З дідичів приїха­ло кільки не­жо­на­тих ста­рих, ли­сих ка­ва­лерів.

Зося, Те­одо­зя і ма­ла доч­ка бу­ли уб­рані в ко­ро­тенькі літні сукні, ніби підби­ра­ючись під се­зон, під на­ту­ру, що са­ме вбра­лась в зе­ле­ний лист. В їх пос­та­тях, в їх убо­рах бу­ло щось тро­хи ко­медіантське, навіть чу­дер­нацьке. Став­ши се­ред світлиці, Зо­ся об­ве­ла всіх ру­кою і про­мо­ви­ла тро­хи ора­торським вив­че­ним то­ном ніби про­мо­ву:

- Я ма­ла од бо­га ве­ли­ке щас­тя впер­ше по­ба­чи­ти світ в йо­го усій літній красі, в зе­ле­но­му лис­ту, в квітках, під синім не­бом пізньої вес­ни. Про­шу ж як­най­лас­кавіше моїх ми­лих гос­тей на­пи­тись чаю в зе­ленім са­ду, під сте­лею зе­ле­но­го гілля, під яс­ним не­бом.

Зося скло­ни­лась до всіх і по­да­ла ру­ку Ясеві. Другі гості по­па­ру­ва­лись і пішли в са­док слідком за Зо­сею. Яким, приб­ра­ний, при­че­са­ний і ду­же за­горілий, ди­вив­ся на це все, як на ди­во­ви­жу. І він по­тяг­ся за дру­ги­ми.

Садок розіслав­ся попід не­ви­со­кою спа­дис­тою го­рою і був, справді, гар­ний з гус­ти­ми виш­ни­ка­ми з ста­рим гілляс­тим де­ре­вом, з зе­ле­ною тра­вою. Зо­ся по­ве­ла гос­тей вго­ру між дво­ма ряд­ка­ми ста­рих груш. На горбі по­чи­нав­ся вже ліс