Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 97
Перейти на сторінку:
о її важ­ності і вва­жає її ду­же прак­тич­ною. По­що жда­ти жінкам з освітою аж на якісь вищі зак­ла­ди на­укові? Впрочім, чи змо­жуть з них ко­рис­та­ти? Чи схо­чуть всі на­бу­ва­ти фа­хо­ву освіту? Са­мо фа­хо­ве знан­ня не чи­нить ще, впрочім, з чо­ловіка чо­ловіка, ні! Етич­ний еле­мент тре­ба бра­ти та­кож на роз­ва­гу; тре­ба йо­го скріпля­ти і пле­ка­ти йо­го. Скільки жінок про­жи­ває в та­ких за­кут­ках світу, в кот­рих ані не за­чу­ває нічо­го, ані не на­учується; са­ме для та­ких став би та­кий підруч­ник справжнім доб­родійством, бо нав­чив би їх, що ма­ють чи­та­ти і т. д.

Чи це не бу­ло би доб­ре? Не­хай він лиш в оцю ідею вду­мається, не­хай ска­же, чи на ній не­ма чо­гось ум­но­го? Їй обіця­ло вже ба­га­то осіб взя­ти уділ в тій праці, як: пе­да­го­ги, істо­ри­ки, при­ро­доз­навці, пи­са­телі і т. і., од­ним сло­вом, лю­ди знан­ня. Во­на хо­че то за­ло­жи­ти еn gros. [123] Во­но не мо­же ста­ти­ся за 24 го­ди­ни, але во­на му­сить цю ідею зре­алізу­ва­ти. Ко­ли б їй уда­ло­ся ввес­ти цей план в жит­тя, то во­но ста­но­ви­ло б най­кра­щий «раs­sus» [124] її жит­тя.


Він був пот­ро­хи зчу­до­ва­ний ха­рак­те­ром цієї спра­ви, од­нак приз­нав, що її дум­ка «зна­ме­ни­та». На жаль, у йо­го не­ма стільки ча­су, що­би міг при­лу­чи­ти­ся до то­го гар­но­го діла. Він за­над­то невільник сво­го за­во­ду, а, крім то­го, рад би поз­бу­ти­ся всього, що но­сить наз­ву «іспит». Досі пе­ресліду­ва­ла йо­го не­до­ля, а те­пер хотів би все здо­го­ни­ти, в чім спізнив­ся.


Але, мо­же, в йо­го є які учені знай­омі, мо­же, і жінки які? - до­пи­ту­ва­ла­ся знов Ок­са­на.


- О, ні, не­ма! Не­ма ніяких!


А од­нак во­на ба­чи­ла йо­го май­же все з жен­щи­на­ми; напр., взимі з лиж­ва­ми [125] на пле­чах!


Він ди­вив­ся на неї че­рез хви­лю мов не своїми очи­ма, па­леніючи аж під во­лос­ся.


О, що­до то­го, то це зовсім інша річ, відповів. Да­ми, яри кот­рих мож­на йо­го так час­то ба­чи­ти, це жінка і донька йо­го прин­ци­па­ла. Він там не­мов до­ма і то­му не­ма в тім нічо­го див­но­го, що то­ва­ри­шить їм час­то. При сих сло­вах спи­нив­ся йо­го пог­ляд тай­ком на мені. Я сиділа з спу­ще­ни­ми віями, сла­ленівши лед­ве замітно.


- І що ж це за да­ми? - пи­та­ла з цікавістю Ок­са­на. До якої ка­те­горії мож­на б їх за­чис­ли­ти? Бо во­на ділить собі жіноцт­во на ка­те­горії, а то: на гос­по­дині, на учені, на пи­са­тельки, на ар­тист­ки, на реп­ре­зен­тант­ки і т. д. Чи во­ни ду­же інтелігентні? Ко­ли донька вда­ла­ся в батька, кот­ро­го во­на знає осо­бис­то, то му­сить, пев­но, бу­ти ду­же ум­на. Він чо­ловік нез­ви­чай­но бист­ро­ум­ний, а йо­го брид­ке об­лич­чя при­га­дує їй все бюст Сок­ра­та. Впрочім, жар­ту­ва­ла, мож­на би в нім ще й те­пер за­лю­би­ти­ся.


- Ті да­ми, - відповів він, - суть лиш ґаздині і реп­ре­зен­тант­ки; донька ду­же му­зи­кальна і тан­цює ду­же гар­но.


- Вона гар­на, - ще­бе­та­ла свобідно мо­ло­да жінка, - але ду­же за­ро­зуміла.


Він удав, що не чує її.


- Вона має бу­ти ба­га­та, - го­во­ри­ла далі Ок­са­на, - і має ма­ти ду­же ба­га­то пок­лон­ників!


Він здвиг­нув пле­чи­ма. Що це йо­го об­хо­дить? Опісля відповів ла­конічно, що «так», і вди­вив­ся уваж­но у круж­ки ди­му із своєї си­га­ри. - Це і чи­нить її де­ко­ли інте­рес­ною, - до­ки­нув ще.


- Оскільки?


- Ну, ко­ли во­на відпе­кується від же­нихів. Во­ни не му­тять цілком її ду­шев­но­го наст­рою. Во­на та­ка пев­на в своїм по­ве­денні, дум­ки її такі ви­роб­лені, і во­на так ро­зуміє кер­му­ва­ти ни­ми, мов­би во­ни лиш на те бу­ли, що­би їй підда­ва­ли­ся…


- Отже во­на - царівна! - клик­ну­ла Ок­са­на (а я так і про­ки­ну­лась при тім слові), а опісля до­да­ла зни­же­ним то­ном, мов в за­думі: - Во­на полька.


Він відповів, що полька.


Вона не при­лу­чи­лась би до її про­ек­ту; прав­да, що ні?


О ні! Во­на не зай­мається та­ки­ми спра­ва­ми. При ній не при­хо­дить чо­ловікові навіть на дум­ку щось подібне. Во­на не ро­зуміє та­ких ідей. Але во­на про­те вcе свідо­мий, скінче­ний ха­рак­тер. Во­на на­ле­жить, до тих істот, котрі бе­руть жит­тя так, як во­но є; не ди­виться та йо­го, як на який тяж­кий обов'язок або на яке мар­не діло. Од­ним сло­вом, во­на вірить в існу­ван­ня щас­тя. Це по­до­бається йо­му в неї. Впрочім, во­на йо­го нічо не об­хо­дить.


Мій пог­ляд спи­нив­ся на нім пов­но, дов­го. Чо­му на­ки­ду­ва­ло­ся мені знов якесь прик­ре не­мов по­чут­тя, не­мов пе­ресвідчен­ня, що ми відда­ли­ли­ся ще дальше від се­бе?


- Ми всі хотіли би віри­ти в існу­ван­ня щас­тя, або, мо­же, і віри­мо всі! - обізва­лась я, усміха­ючись. - Хто знає?


- Ну, так, віри­ти! Але не кож­дий має дар бу­ти щас­ли­вим, а в неї є до то­го дар, - відповів він. - Суть різнорідні на­ту­ри…


Саме в тій хвилі по­чав ста­рий стінний го­дин­ник виг­ра­ва­ти якусь ме­лодію. Цей го­дин­ник ос­тав­ся мені по ба­буні, я взя­ла йо­го з со­бою сю­ди до пані Мар­ко. Од­но­го ра­зу - ще до­ма - ко­ли Оря­дин прий­шов був в якійсь справі Маєвсько­го до нас, т. є. до вуй­ка, чув, як цей го­дин­ник грав. За­пев­няв ме­не тоді при відході, що про­жив ду­же ми­лий вечір…


Тепер за­мовк, мов на роз­каз, ра­зом з на­ми і, прис­лу­ха­ючись грі, по­то­нув в якусь за­ду­му.


Оця ніжна безп­ре­тензійна му­зи­ка дзвеніла, мов пре­гар­на каз­ка з давніх, ми­ну­лих часів. Во­на оповіда­ла гар­монійно і ми­ло якусь прос­теньку, по­етич­ну по­даю. На­да­ла нам ніби інший взір і слух і на­пов­ни­ла» сер­ця якимсь туж­ли­вим су­мом…


Чи це бу­ла оця ме­лодія, кот­ру він тоді чув.? Тоді, ко­ли жит­тя ле­жа­ло ще пе­ред ним, пов­не надій і блис­ку, а я, спря­тав­ши­ся в не­замітний кут кімна­ти, сліди­ла за ним мовч­ки, не­ус­тан­но га­ря­чи­ми, ожи­да­ючи­ми очи­ма, сліди­ла о кож­дий йо­го рух!


Його очі шу­ка­ли те­пер мо­го пог­ля­ду, а ко­ли стріли­ся, на­ля­ка­ли­ся ми обоє.


Опісля ска­за­ла я тро­хи нер­во­во:


- Оця му­зи­ка при­га­дує мені завсігди мою до­ро­гу ба­бу­ню, а ко­ли на­га­дую її, об­гор­тає ме­не гли­бо­ка ту­га за спо­коєм. Що це та­ке мо­же бу­ти? - А тро­хи зго­дом і не­мов по хви­левій за­думі до­да­ла я: - Мені такі цілком ста­ренькі да­ми сим­па­тичні. В своїй тихій прос­тоті і по­бож­ності бу­ли такі ко­ректні і ве­ликі, напр., так, як моя ба­бу­ня. Ви її не зна­ли, па­не Оря­дин, але в неї був ду­же сильний дух, і во­на бу­ла ду­же спра­вед­ли­ва.


- Її чо­ловік був військо­вий, - спо­ми­на­ли ви раз, На­та­лоч­ко, прав­да, - за­ки­ну­ла Ок­са­на.


- Мій дід був капіта­ном. Ба­бу­ня оповіда­ла, що жи­ла з ним так пре­гар­но! Твій дід (оповіда­ла мені раз, не при­га­дую собі вже, при якій на­годі) був ніжний

1 ... 71 72 73 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"