Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Це прав­да, - обізва­ла­ся за­дум­чи­во Ок­са­на, - те­перішні под­руж­жя інші; навіть і щас­ливі под­руж­жя.

- Вірність ви­хо­дить з мо­ди, - го­во­ри­ла завсігди ба­бу­ня жур­ли­во.

- Цього я не ска­за­ла би, - за­ки­ну­ла мо­ло­да жінка, - але те­пер всі такі «всез­навці», такі зів'ялі! Я не знаю, але ме­не об­гор­тає сум, ко­ли чую не раз, як на­ша мо­лодіж кеп­кує собі з ста­рих. Оця безілюзійність на­ших часів змог­ла­ся вже аж до край­ності і ро­бить людськість не раз бру­тальною, а мо­лодіжі во­на зовсім не до ли­ця. Мо­же бу­ти, що са­ме те­пер па­нує лиш дух тве­ре­зості і ума, але чи і доб­ра? - Опісля до­да­ла з відтінком гіркості в го­лосі: - Те, що я ка­жу, ди­ше та­кож ста­росвітчи­ною, прав­да, па­не Оря­дин?

- О, що­до то­го, то я згод­жу­юся зовсім з ва­ми! - відповів він. - Для ме­не не­ма нічо прикрішо­го над не­дозрілу філо­софію!

«Що зве­те ви не­дозрілою філо­софією?» - хотіла я в нього спи­та­ти, од­нак за­мов­ча­ла. Са­ме в тій хви­лині по­чув­ся був свар­ли­вий го­лос жіно­чий, лоскіт от­ви­ра­них і за­пи­ра­них две­рей, і не­за­дов­го по тім відмик­ну­ли­ся двері моєї кімна­ти, та увійшла моя комірни­ця.

Це бу­ла ру­мун­ка, мо­ло­да, ма­юча, бездітна жінка, що спро­ва­ди­ла­ся з своїм му­жем, інже­не­ром при залізниці, на який­сь час до Бу­ко­ви­ни. Виг­ля­да­ла в сій хвилі роз­лю­че­на, од­нак, по­ба­чив­ши у ме­не муж­чи­ну, по­га­му­ва­ла­ся. З Ок­са­ною поз­най­оми­ла­ся вже давніше в ме­не.

- Я по­див­ляю ваш смак, пан­но Вер­ко­вичівно! - го­во­ри­ла ли­хою Німеч­чи­ною га­лас­ли­во, ко­ли поз­най­оми­ла­ся з Оря­ди­ном. - По­що три­маєте та­ке стра­хо­ви­ще, як оця ва­ша Діана? Чи знаєте? О один во­ло­со­чок, а бу­ла би роз­дер­ла мою до­ро­геньку ма­сюп­цю Фітіцу! (так зва­ла­ся її суч­ка). Роз­дер­ла б цілком! Во­на так на­ля­ка­ла­ся, що й пе­ре­до мною хо­вається. Ме­не то так роз­лю­ти­ло! - Ска­зав­ши це, ки­ну­ла­ся на со­фу і шпур­ну­ла шну­рок якихсь ко­ралів, кот­рих не пус­ка­ла, після зви­чаю сво­го краю, май­же ніко­ли з рук, на стіл впе­ред се­бе, мов­би бу­ла на смерть утом­ле­на.

- Страх!

Я по­ча­ла її жа­лу­ва­ти, так са­мо Ок­са­на і Оря­дин. Оря­дин при­див­ляв­ся їй з ве­ли­кою цікавістю, ру­мун­ка не слу­ха­ла нас.

Вона бу­ла і чим іншим утом­ле­на, не лиш тим. Це дур­ни­ця, з цього не ро­бить собі во­на нічо­го, і во­но хіба ли­ше при­га­да­ло їй все про­че, що її тут ни­щить! Я, На­талія, зна­ла це вже. Мені го­во­ри­ла во­на о тім справді вже сот­ню разів, го­во­ри­ла при кождій стрічі.

Нехай собі лиш хто-не­будь уявить, як їй тут діється. Тут му­сить во­на са­ма хо­ди­ти за глу­пи­ми оруд­ка­ми для кухні і до­му, а там у них хо­див її муж. (Там все хо­дять по такі оруд­ки муж­чи­ни). То псує їй за кож­дий раз гу­мор на цілу дни­ну, а на­ос­тан­ку на­хо­дить та­ке, що все, що ку­пи­ла, ку­пи­ла зле. Нині лу­чи­лось їй знов та­ке. До ли­ха! Вже щоп­рав­да, а тут і пуд­ру не мож­на діста­ти доб­ро­го!

Ми розсміяли­ся, а во­на, ніби все ще гнівна, го­во­ри­ла дальше.

Дійсно тут чується во­на ду­же не­щас­ли­вою і пла­че вже відте­пер, що бу­де му­си­ла, мо­же, ще з півро­ку тут му­чи­ти­ся. Во­на влас­ти­во не знає, що собі її муж ду­має! Ох, що за глу­по­та бу­ти інже­не­ром!

Орядин замітив, що її муж про­бу­ває, пев­но, ду­же час­то в до­розі.

- Розуміється, що в до­розі. Вдо­ма він май­же гість. Ка­жу вам, я ги­ну з нудьги!

- Чим зай­маєте­ся зви­чай­но? - спи­тав її.

- Чим? - спи­та­ла зчу­до­ва­на і ви­ди­ви­ла­ся на йо­го своїми гар­ни­ми, блис­ку­чи­ми чор­ни­ми очи­ма. - Чим же маю зай­ма­ти­ся? - А по ко­роткій за­думі, під час кот­рої гриз­ла свої чер­воні ви­ко­чені ус­та, відповіла: - Ча­сом гаф­тую, де­ко­ли пе­чу са­ма тістеч­ка (те­пер не ва­рю до­ма, бо до тих слуг нес­тає мені си­ли), п'ю чор­ну ка­ву, ви­ход­жу на прохід, пе­рег­ля­даю жур­на­ли, бав­лю­ся з Фітіцею, ку­рю… що ж маю ро­би­ти?

- Дійсно, що ж маєте ро­би­ти! - ска­зав Оря­дин… - Так самій жи­ти!

- Не прав­да? - звер­ну­ла­ся во­на до йо­го жи­во, мов­би по­чу­ла з йо­го слів відгомін сво­го ду­шев­но­го го­ло­су. - Не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти. До­ма, в Яс­сах, та хоч і ос­та­юся са­ма, та вже маю своїх знай­омих, маю хоч з ким піти до те­ат­ру, а тут! - Во­на усміхну­ла­ся глум­ли­во. - Тут на­ро­би­ли би мої знай­омі жінки та­ко­го кри­ку, ко­ли б я пішла з яким муж­чи­ною са­ма до те­ат­ру, що аж мій муж на­ля­кав­ся би! Чис­то міщанські дог­ля­ди! Як же мені тут жи­ти?!

- На вашім місці я не ро­бив би собі нічо­го з то­го! - ска­зав Оря­дин. - Жив би собі після впо­до­би. Що ме­не чиїсь пог­ля­ди об­хо­дять?

- Я собі навіть так ду­маю, - відповіла во­на згор­да. - Я не при­вик­ла жи­ти мов на шнур­ку. В нас ужи­ва­ють жінки іншої сво­бо­ди, роб­лять, що хо­тять. В нас і не ди­вує то ніко­го, ко­ли чо­ловік з жінкою роз­во­диться, а тут…

Послідні сло­ва ска­за­ла з лютістю, не­на­чеб хотіла роз­вес­ти­ся з своїм чо­ловіком, а лю­ди «ди­ву­ються», і те здер­жує її від роз­во­ду.

- Так, так, - звер­ну­ла­ся до ме­не і до Ок­са­ни. - Ви іншо­го жит­тя не знаєте. Ви не знаєте, що то зна­чить сво­бо­да. Не раз як зай­ду тут до од­ної з моїх кількох знай­омих, то мені аж во­лос на го­лові ди­бом стає. Жінки і ва­рять самі, і пря­та­ють в хаті, і ши­ють, і бав­лять діти, і вчаться - все на­раз! А ко­ли який муж­чи­на всту­пить в ха­ту, то втіка­ють, як­би на них на­летів са­мий не­чис­тий. А вже за­бав­ля­ти­ся з муж­чи­на­ми, то - вай ді міні ші ді міні! [126] І, по­хи­ту­ючи жаліємо го­ло­вою, розсміяла­ся; - Ні, я дя­кую за та­ке жит­тя!

Нараз звер­ну­ла­ся до Оря­ди­на.

- Чого ди­ви­те­ся так на ме­не! - І при тих сло­вах вди­ви­ла­ся на йо­го са­ма ожи­да­ючим пог­ля­дом.

- Чи я ди­вив­ся?

- Розуміється! - Во­на го­во­ри­ла в сим­па­тичнім, а за­ра­зом розд­раз­ню­ючім тоні. - Луч­че скрутіть мені си­га­рет­ку і оповіджте що-не­будь інте­рес­не. На те я й прий­шла сю­ди. Чи ви не ру­мун? - спи­та­ла йо­го, хоч доб­ре зна­ла, що він ук­раїнець.

- Ні.

- Ну, я ду­ма­ла, що ви ру­мун, бо ви такі смаг­ляві.

Він усміхнув­ся і ска­зав, що ук­раїнець.

Ах так! Мос­калів во­на знає, але ук­раїнців ні, хоч знає, що во­ни ма­ють прек­расні пісні. До них до Мол­да­ви за­хо­дять ук­раїнці з Бу­ко­ви­ни на ро­бо­ту, а во­на, при­бу­ва­ючи не раз