Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Задзвеніло, за­гуділо на панській до­лині,

Пішов го­лос попід ко­лос по всій Бу­ко­вині…

А відтак пе­рер­ва­ла і ска­за­ла:

- Ні, цієї не знаю доб­ре, але од­ну ве­се­лу знаю доб­ре, бо во­на ду­же ме­не розсмішує. - І схи­лив­ши ко­кет­ли­во го­ло­ву вбік, по­ча­ла:

Ти до ме­не не хо­ди, не­хо­ро­ший вра­же,

Я за те­бе не піду, бо ма­ти не ка­же.

Ти до ме­не не хо­ди, не псуй собі ночі.

Я за те­бе не піду, бо ми ся не хо­че.

Ти де ме­не не хо­ди, не псуй собі гро­шей

Я за те­бе не піду, бо ти не­хо­ро­ший.

Ти до ме­не не хо­ди, я тобі не рівна,

Ти прос­то­го хло­па син, а я де­канівна!

Так співа­ла во­на, пе­ре­ри­ва­ючи пісеньку ве­се­лим сміхом, а опісля за­ба­ла­ка­ла знов про щось інше, а ба­ла­ка­ючи за­да­ва­ла пи­тан­ня, на котрі не жда­ла відповіді. При тім гра­ла­ся своїми ко­ра­ля­ми, мов ди­ти­на, а ку­ри­ла тю­тюн, як ту­рок.

Я за­ня­ла­ся са­мо­ва­ром. Во­на бу­ла так на­пуд­ро­ва­на, а ус­та бу­ли в неї такі нез­ви­чай­но чер­воні, що й всти­да­ла­ся за неї.

- Чому ва­ри­те заєдно самі чай? - спи­та­ла в ме­не на­раз. - Чо­му не зас­тав­ляєте до то­го своєї ста­рої Дом­ки? Гу, який це стра­хо­пуд! - до­да­ла, ніби жа­ха­ючись. - Ди­виться на ме­не так див­но, що мені на­су­вається іноді дум­ка, що ви­би­ла би ме­не, ко­ли б ма­ла яке пра­во до ме­не!

- Я люб­лю те са­ма ро­би­ти, - відповіла я їй спокійно, не звер­та­ючи ува­гу на її послідні сло­ва. - Це не труд­на ро­бо­та. Крім то­го, не хо­чу ста­рої жінки за­над­то тру­ди­ти, во­на й без то­го обс­лу­гує ме­не більше, ніж по­вин­на за свою плат­ню. Прив'яза­ла­ся до ме­не, бог знає чо­му, і веш­тається зад­ля ме­не і так до­сить!

- О ви! - клик­ну­ла ру­мун­ка з яки­мось усміхом, про кот­рий не мож­на бу­ло зна­ти, чи він доб­рий, чи злий. - Ви не знаєте, що з та­ки­ми людьми не вар­то бу­ти доб­рим? Му­жик все му­жи­ком!

- Ну, це річ пог­ля­ду.

- Ах, що там річ пог­ля­ду! Ко­ли хто вже раз слу­гою, то не­хай обс­лу­гує, а ко­ли хто вже раз па­ном, то най па­нує. Це та­кож щось «бо­же» у вас, чо­го я не терп­лю. У нас інак­ше; бо­дай я не жу­ри­ла­ся би мно­го та­кою ста­рою квіткою. А рrо­роs, [127] - до­да­ла пус­тот­ли­во, - чи не вміє во­на при­пад­ком во­ро­жи­ти?

- Не знаю. Не пи­та­ла в неї ніко­ли про те.

- Бо, ба­чи­те, в неї ус­та все за­тяті і аж вик­рив­лені, чо­ло змор­ще­не, пог­ляд мрач­ний. О пан­но, пан­но Вер­ко­вичівно, во­на му­сить зай­ма­тись во­рожінням!

- Я би цього не ска­за­ла! - відповіла я. - Але знаю, що во­на зміни­ла­ся, як са­ма оповіда­ла, від ча­су, ко­ли стра­ти­ла своїх двох синів в страш­ний спосіб. Стар­шо­го, кот­рий був чем­ний і доб­рий, гор­ди­ня своїх ро­дичів, застрілив мо­лод­ший, вже змал­ку ли­хий. Сидів дов­го, дов­го в арешті, а во­на, що­би собі хоч то­го уря­ту­ва­ти - не віри­ла, бідна, що це справді рідний брат зро­бив - кру­ти­ла в суді, ку­ди її та­кож пок­ли­ку­ва­ли, го­во­ри­ла неп­рав­ду, і за то та­кож по­ку­ту­ва­ла. По мені мо­роз про­хо­див, ко­ли роз­повіда­ла мені це. Те­пер чо­ловік її ле­жить у шпи­талі, а во­на хо­дить на ро­бо­ту і з то­го удер­жується. То­му в неї пог­ляд мрач­ний, і то­му, мо­же, при­га­дує вам відьму.

- Це ще і трагічне, - заміти­ла ру­мун­ка, а по якійсь хви­лині за­ду­ми ска­за­ла: - В нас то хоч во­рож­ка роз­ва­жить чо­ловіка, ко­ли йо­му нуд­но, а тут!

Вона звер­ну­ла­ся до Оря­ди­на і поп­ро­си­ла йо­го защіпну­ти їй бран­зо­лет­ку на правій руці, кот­ра в тій хви­лині розімкну­ла­ся. При тім спер­ла свою гар­ну, білу, перс­те­ня­ми ук­ра­ше­ну ру­ку на йо­го коліно, і нез­ва­жа­ючи на те, що він, защіпив­ши бран­зо­лет­ку, взяв її ру­ку в свою до­ло­ню і ніби ди­вив­ся па який­сь перс­тень, го­во­ри­ла далі: - В нас май­же кож­да се­лян­ка вміє во­ро­жи­ти. Не раз ідеш і по­диб­леш кус­ник якої шма­ти або що-не­будь інше, то сам не знаєш, яким чи­ном опи­ни­лось во­но тобі під но­га­ми і чо­му. О, в нас ро­зуміються на во­рожбі соm­me іl fa­ut! [128]

Я усміхну­ла­ся.

- Не смійте­ся, ні! - го­во­ри­ла во­на зовсім по­важ­но. - Впрочім, ви пе­ре­ко­наєте­ся о тім самі; ми поїде­мо кон­че на се­ло! - Тут звер­ну­ла­ся жи­во до Оря­ди­на і Ок­са­ни і за­яви­ла їм, що з по­во­ро­том до Ру­мунії за­бе­ре ме­не з со­бою, - Це доб­ра дум­ка в ме­не, не прав­да ж?

- О, пев­но! - відповів з поспіхом Оря­дин. - Пан­на Вер­ко­вичівна за­ба­ви­ла­ся би там, по­ве­селіша­ла і прий­шла би до си­ли по послідніх нап­ру­жен­нях.

- Ще й як прий­шла би до си­ли! - І з ти­ми сло­ва­ми ру­мун­ка розсміяла­ся. - Во­на віддасться там, па­не Оря­дин! Я ви­шу­каю їй там якусь партію, яко­го гар­но­го бо­яри­на, і той виб'є їй всі книж­ки з го­ло­ви. Хто ж бо ба­чив щось подібне, щоб дівчи­на сиділа як пи­сар при столі? Фе!

Вона ска­за­ла це так комічно, що ми ми­мо­волі розсміяли­ся. Оря­дин при­су­нув­ся ближ­че з своїм кріслом до неї і грав­ся її ко­ра­ля­ми. Во­на це заміти­ла.

- Що вар­те та­ке жит­тя, а то ще для дівчи­ни? То вже муж­чи­на на те, що­би ло­мив собі го­ло­ву над книж­ка­ми; жінка на те, щоб лиш лю­би­ла. Предс­тав­те собі лиш, па­не Оря­дин, як ученій за­яви­ти лю­бов? Як мож­на з нею вза­галі про лю­бов го­во­ри­ти? Чи ви го­во­ри­ли би?

Він спа­ленів і розсміявся ви­му­ше­ним, го­лос­ним сміхом.

- Бачите? - клик­ну­ла во­на тріумфу­юче.

- Бачу, - відповів він все ще зі сміхом, а опісля до­дав: - Який­сь по­ет ка­же десь: «Жит­тя - то нуж­ден­на ко­медія, пов­на глу­по­ти і сліз», а я, Оря­дин, до­даю, що бу­ло би ще нуж­денніше, ко­ли б не бу­ло тієї крихітки лю­бові, що са­ма од­на осо­лод­жує і прик­ра­шує жит­тя та на­дає йо­му вар­тості.

- Чуєте, пан­но Вер­ко­вичівно, чуєте, що пан Оря­дин ка­же? - за­пи­ща­ла во­на до ме­не, а я звер­ну­ла­ся в тій хви­лині до вікна, що­би ук­ри­ти лег­кий рум'янець, що вис­ту­пив мені бог зна з якої при­чи­ни на ли­це.

- Чую, - відповіла я.

- І що ж ска­же­те ви те­пер?

- Скажу те­пер так, як ка­за­ла і пер­ше, що най­кра­щим ча­сом в житті є справді час лю­бові. Заз­на­ва­ти лю­бові ду­же гар­но, ро­зуміється, ко­му су­ди­ло­ся!

- О,