Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Так ви ду­маєте? Я га­да­ла тро­хи інак­ше!

- В-и! Ви такі «божі», що ду­маєте все інак­ше, як зви­чай­ні лю­ди! - за­ки­ну­ла з лег­ким, глу­мом.

- Любов - то по­важ­на річ, хоч би і в жарті, - ос­теріга­ла Ок­са­на напівпо­важ­но, напівжар­том.

- Ну, так, - обізва­ла­ся ру­мун­ка не на­ду­му­ючись, а по хви­лині до­да­ла: - Я не мо­жу ка­за­ти, що не люб­лю муж­чин, ко­ли люб­лю їх. Не мо­жу го­во­ри­ти, що не люб­лю то­ва­рист­ва, ко­ла люб­лю йо­го. Не мо­жу ка­за­ти, ще мо­на­ше жит­тя - то мій іде­ал, ко­ли та­ким не є. Не мо­жу ка­за­ти, що пи­сан­ня, хоч би і од­но­го лис­та, ущас­лив­лює ме­не, ко­ли, про­тив­но, ну­дить ме­не на смерть.

Всі ми сміяли­ся.

- Ви справдішня жінка, наскрізь «жінка»! - замітив з тон­кою іронією Оря­дин.

- Це прав­да! - відповіла ру­мун­ка. - Та­ка прав­да, як, напр., те, що ги­ну з нудьги, що ту­жу за своєю батьківщи­ною, за своїм то­ва­рист­вом, і знай­оми­ми!

- Шукайте роз­рив­ки, робіть знай­омст­ва! - ра­див Оря­дин.

- О, знай­омст­ва! - зак­ли­ка­ла во­на насмішли­во. - Ту­тешні жінки не ма­ють ніко­ли ча­су, і не по­ба­чиш їх ніко­ли, і не діждеш­ся їх ніко­ли!

- Це прав­да, - вміша­ла­ся Ок­са­на. - Наші жінки пра­цю­ють ду­же тяж­ко.

- Ах, во­ни ку­хар­ки!

- На жаль, і то прав­да! - відповіла Ок­са­на.

- Але во­ни самі то­му винні.

- Ті, що не хо­тять віри­ти в пос­туп, у то, що їх по­ло­жен­ня мо­же поліпши­ти­ся, ті винні!

- Я не знаю, як ви то ро­зумієте, пані Ок­са­но, - за­ки­ну­ла жи­во ру­мун­ка, кот­ра не зро­зуміла яс­но слів мо­ло­дої жінки, - але я вам ка­жу, що я ду­ма­ло. Ваші жінки - то як фіалки, але на фіалки не ди­виться жо­ден муж­чи­на. Про кра­су і за­пах їх го­во­риться лиш, але ніякий муж­чи­на не лю­бить їх справді.

Орядин усміхнув­ся двоз­нач­ним усміхом.

- Не смійте­ся, мій па­не! - клик­ну­ла май­же лю­то. - Чи те, що я го­во­рю, мо­же, не прав­да? Мо­же, оже­ни­те­ся ви з фіалкою?

Він спа­ленів, пе­рес­тав усміха­ти­ся і спи­тав:

- Звідки я це мо­жу зна­ти?

- О, це знаєте ви вже те­пер ду­же доб­ре! - відповіла во­на.

- А звідки знаєте ви це? - спи­тав знов.

- Такі речі знаємо ми ду­же доб­ре! Ми знаємо, напр., ду­же доб­ре, що муж­чи­ни при­пи­су­ють нам, жінкам, прик­ме­ти, яких ми зовсім не маємо в тій самій мірі, що й во­ни. При­пи­су­ють їх нам то­му, щоб, оже­нив­ши­ся з на­ми, ма­ли за час ви­го­ду. Чо­го ж за­пев­ня­ють не­ус­тан­но, що по­ко­ра, скромність, по­дат­ливість, лагідність, м'якість, бо­язнь - жінці до ли­ця, ко­ли пе­ре­ко­ну­ють нас тро­хи не що­го­ди­ни, що їм по­до­бається як­раз про­тив­не, а то - дух, до­теп, ко­ке­терія, живість, гордість і т.д.

Орядин не відзи­вав­ся, хоч не зво­див з неї очей.

- Так, так, дивіться лиш на ме­не (і усміхну­ла­ся), па­не Оря­дин, ми це знаємо ду­же доб­ре, і лиш пан­на Вер­ко­вичівна, ма­буть, цього не знає. Але ко­ли прий­де до ме­не, то я її нав­чу жи­ти жит­тям жіно­чим, прив­чу жи­ти лю­бов'ю. З своїх кни­жок не нав­читься то­го ніко­ли; з книж­ка­ми во­на й не зай­де да­ле­ко. Муж­чи­ни бо­яться уче­них жінок, бо ду­ма­ють, що во­ни не да­ва­ли б їм ні їсти, ні пи­ти; а глупі фіалки взя­ли собі то до сер­ця і ду­ма­ють, що здо­бу­дуть собі дійсно щас­тя, ко­ли ста­нуть ку­хар­ка­ми; та й ва­рять, бідні, та й пе­чуть самі так, що по­ва­ри­ли вже всю свою кра­су і ум, свої най­кращі літа і бу­дучність своїх доньок…

Вона ур­ва­ла, розсміявшись якимсь пус­тим, зловіщим сміхом, і вста­ла.

- Іду далі, - ска­за­ла, - тре­ба ще піти в місто та ку­пи­ти де­чо­го, а відтак хо­чу ще нині піти до те­ат­ру, бо далі-далі пе­рес­та­нуть гра­ти.

Орядин піднісся жи­во.

- Маєте вже білет?

- Білет? Ні, ми маємо ло­жу.

- Шкода, я хотів вам чим-не­будь прис­лу­жи­ти­ся. І Оря­дин ніби по­сумнів.

Вона усміхну­ла­ся і вда­ри­ла йо­го свавільно ко­ра­ля­ми по пле­чах.

- З вас ве­ли­кий фа­ри­сей! - ска­за­ла. - Впрочім, ко­ли хо­че­те мені прис­лу­жи­ти­ся, то ходіть зо мною до міста і по­можіть нес­ти ко­рон­ки, [129] бон­бо­ни [130] і вах­ляр. [131] Вза­галі доз­во­ляю вам, ко­ли бу­де­те чем­но по­во­ди­ти­ся, відвіду­ва­ти ме­не; ро­зуміється, - до­да­ла іронічно, по­ба­чив­ши на моїм лиці зди­ву­ван­ня, - що аж тоді, ко­ли мій муж по­вер­не. При­ведіть і кількох до­теп­них то­ва­ришів з со­бою, мій муж грає ду­же ра­до в ша­хи, а й я не ну­ди­лась би так.

Він скло­нив­ся пе­ред нею гли­бо­ко і за­явив з сіяючи­ми очи­ма, що бу­де ста­ра­ти­ся вчи­ни­ти її во­лю і що і він грає ду­же ра­до в ша­хи.

Так? То, мо­же, він нав­чить її цієї гри, бо в її му­жа не­ма тер­пе­ли­вості і він лю­бить лиш з го­то­ви­ми гра­ча­ми гра­ти…

Він скло­нив­ся уд­ру­ге, а во­на, зви­нув­ши­ся, мов та гла­денька га­ди­на, та зібрав­ши од­ною ру­кою еле­гантськи дов­жен­ний шлейф, по­да­ла дру­гу ру­ку Ок­сані на про­щан­ня, а мені надс­та­ви­ла з нес­ка­зан­но граціозним ру­хом го­ло­ви ус­та до поцілун­ку.

Я чо­гось зміша­ла­ся, спа­леніла, а відтак, прис­ту­пив­ши до неї, поцілу­ва­ла її.

Відтак пішла.

Попрощавшися з на­ми з поспіхом, пішов і він, за­явив­ши, що має в місті та­кож якусь спра­ву до по­ла­год­жен­ня.

Я сто­яла ще на тім самім місці, на котрім цілу­ва­ла­ся з ру­мун­кою, і хо­ло­ди­ла до­ло­ня­ми ли­це, що па­ла­ло в ме­не мов від ог­ню. Ок­са­на ква­пи­ла­ся докінчи­ти якусь квітку і, зігнув­ши­ся над гаф­том май­же вдвоє, не ба­чи­ла гірко­го усміху, що грав біля моїх уст…

- І що ж, На­та­лонько? - пи­та­ла спокійним го­ло­сом, не відво­дя­чи очей від ро­бо­ти.

- Нічого.

- Вона не дур­на.

- Ні, але й не ро­зум­на!

- Ну, так.

- Але за­те яка ж гар­на і при­над­на.

- Так, але й другі є гарні і при­надні, а во­на яка ж неінтелігент­на!

Я мов­ча­ла.

- Хоч те, що го­во­ри­ла про фіалки, прав­да.

- Правда, Ок­са­но, але й во­на не сту­пає тою до­ро­гою, що ве­де до щас­тя.

Молода жінка підве­ла очі і пог­ля­ну­ла спокійно на ме­не.

- Котра до­ро­га ве­де до щас­тя? - спи­та­ла.

Я здвиг­ну­ла пле­чи­ма: - То­го не знаю! Але прецінь му­сить якась до­ро­га вес­ти до щас­тя; до­ро­га лю­бові, - до­да­ла я насмішли­во.

- Думаєте? Мо­же…

Трохи зго­дом і по­ну­рив­шись знов у гафт, до­да­ла:

- Вони підуть та­кож до­ро­гою «лю­бові». Ви зав­ва­жи­ли, як во­ни відра­зу по­ро­зуміли­ся?

- Ах, так! - відповіла я. - Але він прецінь не мо­же її по­ва­жа­ти!

- О, муж­чи­ни люб­лять і без по­ва­жан­ня; впрочім, во­на й не жа­дає чо­го іншо­го як «лю­бові». По­що цілу­ва­ла­ся во­на з ва­ми? Я бу­ла би її тру­ти­ла від се­бе. Ходіть сю­ди, не­хай збе­ру поцілуєм на­зад те трійло, що