Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

поряд з Литвою та Короною. Не маючи змоги побити Річ Посполиту чи досягнути порозуміння, не знаючи, до чого вести в перемовинах, не в стані прийняти рішення, чи намагатися пов’язати долі козаків з Короною, чи шукати іншого протектора, він вирішив раз і назавжди перекреслити можливість мирного розв’язання з поляками. Батог, під яким загинув квіт польського лицарства, а серед них і герої цієї книги: Марек Собеський, Зигмунт Пшиємський, Ян Одживольський та багато, багато інших, побудив всіх ворогів Речі Посполитої діяти на її шкоду. А найгірше з усього, що після Батога Москва зорієнтувалася в тому, що незможенна до сих пір коронна армія може бути переможна. Безпосередньою послідовністю цього факту стало рішення про приєднання України до кривавої імперії царів.

витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів… — всупереч тому, що можна судити про татар, в ході різні під Батогом вони врятували багато з польських бранців. Більшість зробила так, жаліючи викупу, який поляки могли заплатити за себе; але ж були і такі, які прийшли на поміч побратимам чи знайомим. Завдяки такому пережили: Кшиштоф Гродзіцький, Северин Калинський, Кшиштоф Корицький, якого випустив на волю побратим — Сефер Гажі Ага, та багато інших. Всупереч тому, що твердять деякі історики, серед врятованих не було Стефана Чарнецького, в подальшому героя Потопу. Скоріш за все, він не приймав участі в битві, оскільки не зміг прибути під Батог на час. Особливе щастя мав Станіслав Друшкевич, який під Ладижином дістався до рук тих же татар, які взяли його в полон під Жовтими Водами. Вартість цього шляхетського тіла збільшили ще й 200 червоних злотих, які ординці знайшли при ньому в сакві. Щоб захистити своїх бранців перед смертю, татари садовили їх на коней, вбирали в татарські кожухи, забороняли говорити по-польськи та вміщали між челяді. І це й справді благородний прояв доброти серця, якого даремно шукати тепер у багатьох ісламістів.

ПЕРЕСТОРОГА ДЛЯ УВАЖНОГО ЧИТАЧА З МЕТОЮ ПІДКРІПЛЕННЯ СЕРЦЯ

«Богун», хоча і є повістю, заснованою на історичних переказах, споминах, листах та книжках, не претендує на ім’я історичного підручника. Розповідь про кальницького полковника, про його бандуриста Тараса, про Марека Собеського, якому не довелося стати королем Речі Посполитої, і про Бертрана де Дантеза не оповідає про те, як все було, але ж як могло бути не всі описані на сторінках цієї книжки випадки є історичною правдою. Поразка під Батогом, одна з найстрашніших в історії Речі Посполитої, є однією великою загадкою, величезним невідомим, над яким тяжить змова мовчання істориків та мемуаристів. Про Батог не писали нічого. З XVII сторіччя залишилися лише шматки реляцій, рештки спогадів та листів. Про цю битву не згадували сучасні їй польські мемуаристи, не писали про криваві випадки їх свідки, і навіть козаки, хоча це була найбільша запорізька перемога. Аж до миті повного держання незалежності Польщею та Україною рідко згадували про Батог історики, яких глушила спочатку царська, а потім і комуністична цензура. «Богун» не повстав би, якби не цінна книжка Войчеха Яцека Длуголенцького «Батог 1652», яка приступною манерою намагається витлумачити те, що, можливо, відбулося 1 та 2 червня 1652 року в обозі коронних військ під Батогом. Однак, навіть вона не розкриває нам таємниці історії очевидним способом, оскільки в реальності їх відслонити не можливо, а єдине, що може вчинити історик, це ставити рисковані гіпотези, що спираються на фрагментах давніх листів, повідомлень та переказів. Тим не менш, намагаючись зламати мовчання, Автор повинен дати Читачеві пояснення. Пояснення того, чи є автентичними постаті та події представлені на сторінках цієї книжки. Чи й справді в коронному таборі спалахнув бунт? Чи заключило угоду сконфедероване військо з козаками? Чи осудив Ян Казимир коронну армію на смерть, скориставшись Калиновським?

На цей час ми не маємо доказів на те, що саме так все й було. Нам не відомо жодного листа чи мемуара, які б підтверджували такий розвиток випадків, який представлено в книзі. Однак, бачення випадків, представлена в «Богуні», спирається на підказках, на дуже тонких згадках в листах та спогадах, що розповідають про дуже дивні, що турбують нас, випадки, які мали місце 1 та 2 червня 1652 року в таборі коронних військ, хоча, зрозуміло, не можна ствердити з певністю, що вони представляють правдиву версію випадків, оскільки такі перекази містять дуже суперечливу інформацію.

Так чи дійсно в коронному таборі стався бунт коронних хоругв? В світлі дуже скупих польських повідомлень, зібраних Длуголенцьким, є практично певне, що перед самим початком битви більшість польської кінноти відмовила у послуху гетьманові і покинула табір, закладаючи власний табір на лугах, перед табором коронних військ. Можливо, що в ході боїв з татарами 2 червня збунтовані жовніри покинули табір, а потім почали втікати, щоб пробитися крізь кільце козаків і татарів, які оточили табір. До цього дня не є відомим, хто насправді стояв за цим бунтом, чи приймала в ньому участь більшість офіцерів коронних військ, або ж його підтримали лише нечисленні. В Annales Станіслава Темберського заховалися імена предводителів збунтованих хоругв — і це були Людвік Незабітовсбкий, Єжі Баллабан, Северин Калинський і Миколай Коссаковський, а не Пшиємський, Собеський та Одживольський. Але ж повідомлення Длужевського повністю тому заперечує, оскільки його автор стверджує, що названі ротмістри до самого кінця перебували при гетьмані. Тому я не в стані ствердити, хто ж насправді прийняв участь в бунті.

В світлі історичних джерел певним є також, що на другий день битви в таборі сталися бої поміж загонами польської кінноти та німецькою піхотою. Оскільки, коли дійшло до бунту більшості загонів польської кінноти національного строю (гусарських та панцерних хоругв), Марчін Калиновський вивів з табору іноземну піхоту та наказав їй відкрити вогонь по польських військах. До того ж, гетьман схоронився в ряди чужоземців, опасаючись, що власні солдати його просто посічуть. Можливо, що саме тоді дійшло до регулярних боїв між піхотою та кавалерією, після чого почалася атака козаків та татар, яка закінчилася здобуттям ними табору. Відомо теж, що з незнаних причин Калиновський покинув становисько командування на східній стінці табору, можливо, що він не доводив під час битви, а останніми командирами на цьому відрізкові були Собеський та Одживольський, в той час як західну сторону боронив Пшиємський з піхотою іноземного строю. Табір можна було б ще оборонити, якби в ньому не спалахнула пожежа, яка відгородила піхоту від кавалерії. В таких умовах оборона табору не тривала довго, хоча, за деякими переказами,