Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Як це що? Вступлю до Націонал-соціалістичної жіночої організації, звісно, — сказала вона. Вона вже чіпляла на свій пишний бюст маленьку срібну свастику — рунічний символ належності.

Вони сіли на потяг, склали свої рюкзаки на багажну полицю і надвечір прибули до маленького альпійського села неподалік австрійського кордону. Від станції рушили строєм (звісно, зі співами) на свою Jugendherberge. Люди спинялися на них подивитися, хтось схвально аплодував.

У виділеному їм гуртожитку були двоповерхові ліжка, більшість із яких уже займали інші дівчата, тож довелося втиснутися, як сардини. Клара з Урсулою вирішили розділити матрас на підлозі.

Повечеряли у їдальні, розсівшись за столами на козлах — стандартним набором із супу і Knäckebrot із сиром. Вранці поснідали темним хлібом, сиром із варенням і чаєм чи кавою. Чисте гірське повітря помогло нагуляти апетит, тож вони з’їли все, до чого дотягнулися.

Село було ідилічне, знайшовся навіть маленький замок, який їм дозволили відвідати. Замок був холодний і вогкий, напханий обладунками, стягами й геральдичними щитами. Жилося там, мабуть, незатишно.

Вони довго гуляли навколо озера і в лісах, а тоді під’їздили назад до гуртожитка на возах із сіном чи овочами. Якогось дня пройшли вздовж річки аж до прегарного водоспаду. Клара взяла із собою альбом — її швидкі й милі замальовки вугіллям були значно симпатичніші, ніж полотна.

— А, — сказала вона, — вони ж gemütlich. Затишні такі ескізики. Друзі мене засміяли б.

Саме село було сонне, з хатками з геранню на вікнах. Над річкою стояв шинок, де вони пили пиво і їли яловичину з макаронами до відпаду. Урсула ні разу не писала про пиво Сильвії — та не зрозуміла б, яке воно тут поширене. А навіть якби зрозуміла, то не схвалила б.

Наступного дня вони мали рушити в дорогу й кілька днів пожити «просто неба», у великому дівочому таборі. Урсулі було шкода полишати село.

У їхній останній вечір у селі відбувся ярмарок — чи то сільськогосподарська виставка, чи то свято врожаю, Урсула багато чого не розуміла.

(— Та і я теж, — сказала Клара. — Я ж дівчинка міська, не забувай).

Усі жінки вбралися в народні строї, а свійських тварин у різних вінках спершу провели полем, а тоді почали нагороджувати призами. Поле прикрашали прапори, знов-таки, зі свастикою. Пиво лилося рікою, грав духовий оркестр. Посеред поля звели велику дерев’яну платформу, на якій хлопці у Lederhosen демонстрували Schuhplattler, плескаючи, тупцяючи, відбиваючи стегнами й закаблуками ритм музики під супровід акордеона.

Клара вернула носа, а Урсулі все було цікаво. Вона вирішила, що хотіла би пожити в альпійському селі («Як Гайді», — писала вона Памелі. Памелі вона писала менше, раз сестру так дратує нова Німеччина. Памела навіть на відстані працювала голосом сумління — з іншого боку, легко бути сумлінням на відстані).

Тоді акордеоніст вернувся до оркестру, і люди почали танцювати. Урсулу вивела на платформу групка сором’язливих сільських хлопців, які рухалися на танцювальному майданчику дивно — вона ледве впізнала сповільнену версію того ж Schuhptattler. Від пива і танців їй паморочилося в голові, тож вона спершу розгубилася, коли перед нею зринула Клара, яка тягла за собою дуже імпозантного чоловіка, явно немісцевого.

— Глянь, кого я знайшла!

— Кого? — спитала Урсула.

— Це кузини нашого кума троюрідний брат, — радісно пояснила Клара, — чи щось того штибу. Знайомся, Юрґен Фухс.

— Просто троюрідний брат, — усміхнувся він.

— Рада познайомитися.

Він клацнув обцасами й поцілував їй руку, як прекрасний принц у «Попелюшці».

— Це в мене пруське, — сказав він і розсміявся. Бреннери підхопили сміх.

— У нас немає ані краплі пруської крові, — пояснила Клара.

У нього була приємна усмішка, весела і задумлива водночас, і приголомшливо блакитні очі. Він, поза сумнівами, був імпозантний, десь як Бенджамін Коул, ось тільки Бенджамін був його темним двійником — негативом до позитиву Юрґена Фухса.

Тодд і Фухс — пара лисів. Чи не втрутилася до її життя доля? Доктор Келлет, мабуть, оцінив би такий збіг.

*

«Він такий симпатичний!» — написала вона Міллі після цього знайомства. Спадали на думку всі штампи з дешевих сентиментальних книжечок — «серце завмерло», «подих перехопило». Вона перечитала достатньо романів Бріджит дощовими вечорами, щоб знати всі прикмети.

«Це любов із першого погляду», — захоплено писала вона Міллі. Хоча, звісно, такі почуття — це не «справжня» любов (ту вона якогось дня відчує до дитини), а фальшива велич безумства. «Folie à deux, — писала Міллі їй у відповідь. — Смакота».

«Я за тебе рада», — писала Памела.

«Підвалинами шлюбу має бути тривкіша любов», — попереджала Сильвія.

«У думках я з тобою, ведмежатко, — писав Г’ю, — хоча ти так далеко».

*

Коли запала темрява, селом пройшла факельна хода, а тоді з мурів замку запускали феєрверки. Було захопливо.

— Wunderschön, nicht wahr? — спитала Аделаїда, і її лице сяяло у світлі факелів.

Так, погодилася Урсула. Дуже мило.

Серпень 1939 року

Der Zauberberg. Зачарована гора.

— Aaw. Sie ist so niedlich.

Клац, клац, клац. Єва була в захваті від своєї камери «ролляйфлекс». Єва була в захваті від Фріди. Вона така мила, — казала Єва. Вони влаштувалися на просторій терасі Берґгофу, на яскравому альпійському сонечку, і чекали, коли їм винесуть обід. Їсти тут, на свіжому повітрі, значно приємніше, ніж у великій понурій їдальні, де за величезним вікном тільки гори. Диктатори люблять, щоб усе було з розмахом, навіть краєвиди. Bitte lächelnl Усміхнися! Фріда послухалася. Вона була слухняна дитина.

Єва зняла з Фріди зручну англійську сукенку («Борн і Голлінґворт», Сильвія купила і прислала на день народження) і натомість вирядила її у баварський стрій — дірндль, фартушок, білі панчішки по коліно.

Як на Урсулин англійський смак (з кожним днем дедалі більш англійський), цей стрій виглядав як з театрального гардеробу чи, може, шкільної постановки. Колись давно, ще у школі (тепер їй здавалося, що це було давним-давно і геть далеко), Урсула грала в постановці «Гамельнського щуролова» — десь у такому ж вбранні, яке начепили на Фріду.

Міллі натхненно зіграла Короля-щура. Сильвія ще зітхнула: