Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– Хто ти, Аліс? – пробурмотів Адран, перебираючи мої руді пасма.

Так добре виявилося пригрітися на сильному плечі в оновленому ліжку. А ще краще – усвідомлювати, що він ставиться до мене як до рівної, не називаючи більше безликою «кішкою».

– Ти перший, – відповіла я.

Здається, сьогодні ми видихнулися. Ну, на найближчі півгодини точно. Чесно кажучи, я б поспала, згорнулася затишно клубочком і відчула, як заплющуються очі. Але цікавість поки що була сильнішою.

– Все ще пахнеш незайманою, – роздратовано принюхався Адран.

Дивно. Я фиркнула, сподіваючись перевести на жарт, але Дрон скривився так, ніби вважає це особистою образою своєму чоловічому его. Подумавши, я вирішила не дражнити ані його, ані его, проте не нагадати про обіцянку не могла.

– То що з тобою сталося, опальний син Вожака? – поцікавилася.

Адран на мить замислився, продовжуючи мене погладжувати.

– Це сталося на ініціації? – пошепки висловила я здогад.

– Ну... скажімо так, я не чекав ініціації, у мене ніколи не бракувало шанувальниць. Не хотілося виглядати гормональним наркоманом на кшталт Удана.

– Планував вразити всіх своєю майстерністю?

Дрон глянув на мене і продовжив, не підтримавши веселого тону.

– Але замість феєричної насолоди, яку так підносять усі, я почав обертатися. На крики моєї пасії і мої власні, тому що, як ти встигла помітити, шипи з'являються набагато болючіше, ніж при звичайному обороті...

– Коли б я помітила? – пробурчала я.

– Я навчився себе контролювати, – знизав плечима він. – Так ось, на крики збіглася вся охорона, батько, Дейк. Шан. Справу зам'яли. Коли я прийшов до тями, вже все прибрали. Але кров та крики збереглися у пам'яті. І розідране тіло. Не те задоволення, яке хочеться пережити знову.

– А як же... ініціація?

Пес дери, та тут взагалі імпотентом станеш! А довелося виходити в зал і щось зображати? Чи ні?

– Батько вибрав необоротну. Її підготували. Я... ммм... тренувався. Загалом вистава пройшла успішно, скасувавши чутки, які поповзли про мене.

– Тільки не кажи, що боявся завдати шкоди і тому сковував себе ланцюгами, – фиркнула я. – Зважаючи на ту безкарність, що творять пси, не повірю.

– Ну, знаєш, виносити щоночі пошматовану дівчину – ані таємницю не зберегти, ані симпатії жінок. Не дуже приємно почуватися потворою. Я навчився стримуватись. Із необоротними легко. З оборотними по-різному. Але зазвичай можу контролювати себе. Якщо ні – йду...

– У ванну, – фиркнула я.

Дрон знову покосився, але я знала, що тепер він мій, цілком і безроздільно! Чи жарт, постійно себе придушувати, не давати відпустити емоції та бажання! Тут і не таким похмурим станеш. А з його любов'ю до еротичних забав... Ох, я відчула, як починаю заводитись, Адран втягнув носом повітря, теж безпомилково відчуваючи.

– То навіщо ланцюги? – нагадала я.

– Під час повні стримуватися найскладніше, іноді неможливо уникнути хоча б часткового обороту. Це була умова батька, коли дозволив мені залишитися. Щоб ніхто не знав, щоб не доводилося постійно замітати сліди. І то якась інформація випливала.

– А крісло для нього?

– Для мене. Ланцюги реагують на м'язову напругу та гормональний фон. Ближче до ранку, коли бере верх втома, місяць йде і ймовірність обороту знижується, вони послаблюються і я можу трохи подрімати. Хоча... любителі поспостерігати теж іноді являються, – похмуро додав він.

– Зрозуміло, – кивнула я. – А що сталося далі? Де твоя мати? Чому тебе позбавили спадщини, змусили передавати усі справи?

– Твоя черга, – заперечив Дрон. Я на якусь мить запанікувала. Краще продовжував би розповідати! Але розуміла, що без зустрічного кроку з мого боку він теж навряд чи продовжить. – Чому мої щипи для тебе безпечні?

– Не знаю, – зітхнула я, закопавшись носом у його плече, знову і знову вбираючи запах, що зводив з розуму.

Раптом так закортіло поділитися, перекласти на нього свої турботи! Була не була.

– Не пам'ятаю нічого, що сталося після березневих гулянь, – виклала я, про надісланий дивний код і незрозумілі голоси в голові розважливо вирішивши не розповідати.

– Березневі гуляння... – задумливо пробурмотів Адран. – Взагалі нічого?

– Нічого, – підтвердила я, хитнувши головою. – Пам'ятаю гуляння, веселих котів, ейфорію. А потім – я на перехресті та навкруги облава. А потім – ти...

– Дивно, – пробурмотів Дрон.

– Ти стежив за моєю сім'єю?

– Ти мене зацікавила і, я вирішив з'ясувати все можливе. Відправив хлопців дізнатися.

– Мама не казала про зникнення?

– Ні, звичайно, – образився Адран з виглядом: «Ти за кого мене маєш? Я свою роботу знаю!»

Я з цікавістю дивилася на нього, і він вважив за можливе продовжити:

– Сусіди дуже позитивно відгукуються про тебе – «гарна», гм, «кішечка». Мамі допомагаєш, про сестер дбаєш. Нікуди не пропадала – періодично хтось десь тебе зустрічав. Сестри як одна кажуть, живеш удома. Дивно, що мати не занепокоїлася, чому ти не з'являєшся третій день. Але я подумав, що з огляду на повню, можливо, чекає тебе з загулу. А якби тебе не було чотири місяці, повір, мені доповіли б ще першого дня!