Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Це був німецький Версаль, місце палаців та павільйонів, лугів та озер, околиця Берліна, що сьогодні наділена статусом світової спадщини ЮНЕСКО. А в 1945 році переважна її частина лежала в руїнах.

У ніч 14 квітня того року Королівські повітряні сили скинули 1780 тонн високовибухових снарядів з 500 ланкастерських бомбардувальників. Черчилль був ініціатором цієї стратегії; він наполягав на практиці «килимового бомбардування» — з цілеспрямованим та відкритим наміром вселити страх у цивільне населення.

Він переслідував ідею повітряного бомбардування, що мала сумнівну військову користь, здебільшого через те, що це був його єдиний спосіб атакувати Німеччину.

А невдовзі після відкриття другого фронту це був єдиний засіб продемонструвати свою стримувану агресію, на показ росіянам та американцям, мовляв, Британія також може завдати жорстокого удару по ворогу. Правда і в тому, що його самого охоплювали сумніви. «Невже ми звірі? Може, ми зайшли задалеко?» — промовив раптово Черчилль одного вечора у Чартвеллі, коли побачив відеокадри палаючих німецьких міст.

Його тривожила дискусія навколо «вогняного дощу» у Дрездені, у якому загинуло 25 тисяч цивільних, а у багатьох випадках — було перетворено на попіл британськими бомбардуваннями (які він засуджував у своїй секретній пам’ятній записці як «явний акт терору та свавільного знищення»); та він нестямно оскаженів, коли дізнався, що Королівські повітряні сили виявили таку культурну байдужість, атакуючи палаци Потсдама. Тепер він був тут і споглядав наслідки політики, від якої не міг так просто відхреститись і зняти із себе провину.

Понад 1,5 тисяч жителів загинуло та 24 тисяч залишились без домівок тільки у Потсдамі. Прокладаючи собі шлях руїнами Берліна, він сповнювався жалю і співчуття. «Моя ненависть померла із їх капітуляцією, — писав він у мемуарах. — Мене неабияк схвилював та зворушив їх убогий змучений вигляд і до ниток зношений одяг».

Черчиллева війна ніколи не велась проти німецького народу. Розчавити він хотів саме «нарцистів». І тепер, перебуваючи на апогеї успіху, він побачив біля себе іншого ворога, і це був той, кого він боявся задовго, ще навіть до народження нацизму: такого ж лютого, такого ж керованого ідеологією і в деяких проявах більш складного до поборення.

Потсдамський стіл широкий та круглий, приблизно 10 футів у діаметрі, і, на думку більшості, був виготовлений радянськими теслями спеціально для цієї нагоди. Як і того дня, масивний дуб вкрито цупким червоним повстяним сукном: мабуть, для відзнаки росіян, чий червоний прапор було піднято над Берліном та які скликали цю конференцію. Це місце було б ідеальним для гри у покер; а за столом сидів один із Великої трійки, у кого, здається, в руках і були всі карти.

Після чотирьох років жорстокої воєнної боротьби, у якій нацисти і Совєти тримали одне одного за горлянки, як пара скажених псів, видається неправдоподібним, що Сталін досі спромагався держати в руках 6,4 мільйона людей лише у Європі. Росія втратила 20 мільйонів, а проте до кінця війни перетворилася на наймогутнішу мілітарну міць у Європі.

В особі Сталіна Радянський Союз мав тирана із мерехтінням в очах та абсолютним цинізмом і безжалісністю в душі. Ми вже бачили, як у 1942 році він дражнив Черчилля насмішками щодо позірного боягузтва британської армії. Таким був його стиль: зневажати, лестити, лащитись, залякувати, убивати.

Сталін піднявся до влади, ліквідовуючи супротивників, та утримував її завдяки систематичному знищенню цілих прошарків населення — царських офіцерів, куркулів, контрреволюціонерів, поляків, хоч би хто став на його шляху. На його руках була кров сотень тисяч людей іще до того, як навіть розпочалась Друга світова війна. То було у Тегерані у листопаді 1943 року, коли Черчилль скуштував на смак його смертоносної манії; а також моторошної охочості американців потурати йому.

Велика трійка врешті порушила питання ладу післявоєнної Європи. Сталін уже і до того наполягав, аби Польщу розділили навпіл і аби більша частина цієї країни утримувалася СРСР. А тоді, увечері за столом, він змалював свої плани щодо повоєнної Німеччини.

Сталін:

— П’ятдесят тисяч німців має бути знищено. Їхній Генеральний штаб повинен припинити існування.

Черчилль:

— Я не буду співучасником жодної холоднокровної бійні. Що стосується гарячої крові — це вже інше питання.

Сталін:

— П’ятдесят тисяч МАЄ БУТИ розстріляно.

ВСЧ (червоніючи):

— Я швидше погоджусь, аби мене вивели і пристрелили просто зараз, аніж зганьблю мою країну.

Франклін Делано Рузвельт:

— Можу запропонувати компроміс. Слід пристрелити не 50 тисяч, а всього лиш 49 тисяч.

На цій дивній дотепній репліці син президента Еліот Рузвельт підвівся сказати, що щиро погоджується із пропозицією Сталіна та переконаний, що вона здобуде повну підтримку Конгресу. І тоді Черчилль просто встав, нетямлячись, вийшов із кімнати та тільки після доволі нелегких умовлянь зміг повернутися.

Чого американці не розуміли — чи бажали не розуміти, — так це того, що Сталін лише частково жартував; а може, й не жартував взагалі. Холоднокровно розстріляти 50 тисяч людей для нього було ніщо; це, як, за свідченнями, висловлювався він, було не трагедією, а статистикою.

Справи не йшли краще й у Ялті у лютому 1945-го, де Сталін так непереборно й лагідно протискав свою програму дій: радянське превалювання над Східною Європою. Рузвельт уже на той момент безнадійно занедужав, постійно втрачаючи і відновлюючи свідомість; а в Черчилля просто не було військової сили, яку можна було б протиставити запитам росіян. Сталін був сама харизма, уособлення шарму, комічно виставляв напозір своє обмежене володіння англійською («Ви самі так казали!» і «Туалет он там» були серед виданих ним небагатьох, але на диво ідіоматичних висловлювань); проте меседж був усе чіткіше зрозумілим. Росія мала намір зберегти за собою всі здобутки огидного пакту Молотова — Ріббентропа і панувати над усією Східною Європою та Балканами. За винятком Греції («Цю головешку я вихопив із вогню, — хвалився Черчилль, — на самісіньке Різдво»).

Країни Балтії мали відійти Росії. Їй мала дістатися й Польща, суверенність і цілісність якої й була причиною війни. Польщу знову зрадили, віддали в жертву, порубавши на шматки задля задоволення тоталітарного режиму. Вже вкотре Черчилль виявлявся ізольованим, оскільки й цього разу Рузвельт взяв бік радянського диктатора.

Коли 12 квітня 1945 року великий американський президент помер, Черчилль ухвалив рішення, яке