Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— А в цім покладіться на мене. Вас уже обрано, Джордже.

— Надзвичайно смачний біфстекс, — говорить Денш. — Мушу сказати… Звичайно, всякі газетні відомості відкинемо… Та я випадково, з таємного, але цілком вартого довіри джерела дізнався, що серед шкідливих елементів нашого населення є небезпечна змова проти уряду… Згадайте про оту бомбу на Волл-Стріт… Хоч, мушу визнати, що ставлення преси дало й добрі наслідки теж… ми наближаємося до об’єднання цілої нації, яке нам навіть і не снилося до війни.

— Слухайте, Джордже, — встряє Ґес, — хіба вам не здається, що громадська діяльність збільшить і адвокатську вашу практику?

— Може збільшить, а може й ні, Ґесе.

Денш обдирає сухозлотицю з сиґари.

— Що-що, а перспективи у вас величезні. — Він скидає окуляри і, витягаючи гладку шию, дивиться на блискучий обшир гавані, що виповнена щоглами, димом, пасмами пари й темними обрисами барж, розпростерлась аж до оповитих туманом горбів Стейтн Айленда.

-----

Яскраві пасма хмар кублилися на індиґовому небі над Беттері, де юрби брудно й бідно вдягнених людей товпилися біля пристані Елліс-Айленд і біля причалу човнів, мовчки чогось чекаючи. Дим з пароплавів і буксирів слався низько в повітрі й тягся над непрозорою склисто-зеленою водою. Вниз Північною Рікою пливла на буксирі шкуна на три щогли. Щойно поставлений клівер незграбно тріпався на вітрі. Ген-ген за гаванню манячив величезний пароплав, зростаючи дедалі вище, вище, чотири червоні димарі зливалися в один, мерехтіли кремові надбудови. — Маврітанія спізняється на двадцять чотири години! — загорлав якийсь чоловік з прозірною трубою й біноклем. — Дивіться — Маврітанія, найшвидкоходніший океанський пароплав, спізняється на двадцять чотири години! — Маврітанія, що швидше нагадувала небосяг, спишна пливла поміж дрібних суден у гавані. Промінь сонця поглибив тінь під широким містком, пробіг білими дошками верхньої палуби й замерехтів на низці ілюмінаторів… Димарі відокремились один від одного, тулуб подовшав. Чорний, похмурий корпус Маврітанії, пхаючи поперед себе буксири, що пихкали стомлено, врізався, неначе довгий ніж, у груди Північної Ріки.

Від іміґрантської пристані відійшов порон, а поміж натовпу, що зібрався край корабельні, перебіг гомін. — Засланці… Комуністи… Департамент юстиції висилає їх… Засланці… Червоні… Висилають червоних. — Порон повагом плив рівною водою. На кормі гурт чоловіків стояв нерухомо, немов олив’яні солдатики. — Червоних одсилають назад до Росії. — На пороні замаяла хустка, червона хустка. Нарід обережно, навшпиньках, посунувся до самого краю, мовчки, неначе в кімнаті тяжко хорого.

За спинами чоловіків і жінок, що збилися край берега над самою водою, походжали ґорилопикі, широкоплечі полісмени, нервово вимахуючи палицями.

— Червоних висилають назад до Росії… Засланці… Аґітатори… Небажані громадяни… — Кигикаючи, кружляли чайки… Порожня пляшка бундючно похитувалася на невеличких, скляних хвилях. Із порона, що дедалі все меншав, вихопився спів, далеко розкотившися над водою.

Чуєш? — сурми заграли… Час розплати настав.

В Інтернаціоналі здобудем людських прав!

— Гляньте на засланців! Гляньте на цих осоружних чужинців! — загорлав чоловік з прозірною трубою й біноклем.

— Повстаньте, гнані і голодні… — завів зненацька дівочий голос.

— Цитьте! Вас можуть заарештувати за це!

Спів котився над водою. Лишаючи по собі мармуровий слід, порон упірнав у туман. В Інтернаціоналі… здобудем людських прав!

Спів завмер. Зверху, з річки долинув протяглий гуркіт і двигтіння пароплава, що одчалював од пристані. Чайки, кигикаючи, кружляли над бідно й брудно зодягненим натовпом, що стояв, мовчки дивлячися на затоку.

II. П'ятисентовий одеон

За п’ять сентів до півночі можна купити собі завтрашній день… Заголовки про грабунки, чашка кави в автоматі, квиток до Відлявну, Форт Лі, Флетбушу… За п’ять сентів можна купити в автоматі ґуму для жуйки. Хто любить мене, дивна крихітка, Ви в Кентукі. Гляньте. Де ви народилися… затягані ноти фокстроту, шкутильгаючи, вилазять із дверей, бостони, вальси (Ми танцювали цілісіньку ніч) тягнуть, кружляючи, сухозлотицю спогадів… На Шостій Авеню на Чотирнадцятій вулиці ще стоять мухами загиджені стереоскопи, що в них за п’ять сентів можна ще зазирнути на зжовкле вчора. Біля гарячої стрільниці ви можете заглянути в миготливі картинки — ГАРЯЧИЙ ЧАС, СЮРПРИЗ ПАРУБКА, ВКРАДЕНА ПІДВ’ЯЗКА… — в смітничок подертих мрій. За п'ять сентів до півночі можна купити ваш учорашній день.

Рут Прінн вийшла з кабінету лікаря, тугіше обмотуючи хутром шию. Почувала себе кволою. Таксі. Сідаючи до таксі, згадала дух косметики й кухні та засмічений передпокій у місис Сондерленд. Ой, я не можу тепер їхати додому! — Їдьте до старого Англійського кафе на Сороковій улиці. — Заглянула до свого довгого шкуряного гаманця. Лишенько! Тільки один доляр, четвертак, п’ять сентів і два пенні. Затримала погляд на числах, що мерехтіли на таксометрі. Їй хотілось упасти й заплакати. Ось як пливуть гроші. Прикрий, холодний вітер почав дерти їй у горлі, коли вона вийшла з таксі. — Вісімдесят сентів, міс… У мене нема дрібних, міс. Гаразд, лишіть собі. — Лишенько, тільки тридцять два сенти! В кафе було тепло й затишно, пахтіло чаєм і печивом.

— Алеж це Рут! Ну, звичайно. Люба, дозвольте обійняти вас, адже ми стільки років не бачилися. — Це був Біллі Волдрон. Він погладшав і посивів за цей час. Театральним рухом обійняв Рут і поцілував у чоло. — Як ся маєте? Розкажіть про себе. У цьому капелюсі ви якась особлива.

— Я щойно лікувала горло ікс-промінням, — мовила вона, силувано засміявшися. — Почуваю себе так, ніби дуже прогнівила долю.

— А що ви робите, Рут? Я цілісінький вік не чув про вас.

— Здали вже мене десь до архіву, так? — ображено причепилася вона до його слів.

— По тій чудовій вашій грі у «Саду королеви»?

— Щиро кажучи, Біллі, мені дуже непощастило.

— О, я знаю! Тепер усім зле.

— На тому тижні мені призначено піти до Беласко… Може що й вийде з цього.

— А звичайно, це можливо, Рут… Ви чекаєте на когось?

— Ні… А ви, Біллі, такий дратун, як і були. Але не дратуйте мене сьогодні, я надто зле себе почуваю.

— Сердешна! Давайте тоді хороше сядемо та вип’ємо чаю. І знаєте, скажу вам, це жахливий рік. Чимало акторів з дуже добрих труп заставляють останнього свого ланцюжка від годинника… Гадаю, вам слід поїхати десь у турне.

— Не згадуйте про це… Якби мені тільки вилікувати горло… Воно до краю вимучило мене.

— А пригадуєте колишні часи в Сомервілі?

— Хіба я можу забути їх, Біллі? Розкішно було.

— Востаннє я бачив вас у «Метелику» в Сіттлі. Тоді мені дуже зле велося.

— А чому ви не прийшли погомоніти?

— Мабуть ще був сердитий на вас… Це був найгірший час для мене. Блукав у долині тіней… меланхолія… неврастенія… Ні сента грошей… Того вечора я втратив якось рівновагу. Не хотів, щоб ви побачили звіря в мені…