Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

685
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Каторжна (збiрка)" автора Борис Дмитрович Грінченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 83
Перейти на сторінку:
Заплющив їх і зразу ж заснув.

Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, – почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?

Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибіг під небо.

Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, – мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно. Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… Треба бути обережним… Та все ж мусить зараз піти до Петра, довідатися про Талю й дітей.

Враз помітив по той бік яру, коло школи щось… щось, мов чоловік верхи… Він об’їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з’їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.

Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук – жалібний, безнадійний… Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою… Там, у темряві, біля школи…

– Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..

Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно. Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі…

Він плакав… Йому було жалко… А ті… А тим, що руйнували…

Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею…

Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току[262], а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.

– А хто там ходить? – почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.

– Це я, Петре…

Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.

– Сідайте тут! – промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:

– Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо – живого не випустимо…

Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.

– А Наталя Миколаївна, діти – де?

– Не турбуйтесь… Вони живі й здорові…

– Та де вони?

– Одвіз я… в Гайки…

Гайки – то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.

– Ми так думали, – шепотів далі Петро, – що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, – все за вас журилися… Хотіли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято… Що ви в лісі тепер… Вони повірили…

Написали до вас записку… То це недавно тільки вернувся, одвізши…

– Спасибі, Петре!.. А діти не дуже налякалися козаків?

– Ні, нічого… Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: «Ну, я ж їм покажу, як виросту…»

– Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?

– Ніяк… Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона… і не питались нічого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?

– Трохи… Тільки по голові дуже вдарено… Одначе – нічого… Що в школі?

– Усе погромлено… Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… Поки туди та сюди, – прибігаємо, аж тут уже перейшла орда… Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, – нема… Почали шукати вас, а тут і погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря… Ніде нема… Де ви були?

– У цегельні[263]… в малій шопі[264]…

– Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, – ну, думаємо, там вас нема… та й не пішли туди… У школі я познаходив деякі папери, – оддав Наталі Миколаївні…

– Де лист од неї?

– Ось… тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

– Правда…

– Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

– Нікуди, тільки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пізно?

– Північ скоро.

– Поїзд уже пішов. – Та вам тепер у город і не можна…

– Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сісти… Верстов двадцять буде туди од нас?

– Та буде… Може трохи й більш… Дійдете?

– Дійду.

– Бо їхати воно помітніше…

– Авжеж… Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде…

– Підождете до вечірнього?

– Еге. Тільки не тут… Краще я піду в ліс на пасіку твою.

– Еге, там безпечніше…

– Переночую в курені й день перебуду, а ввечері й на машину.

– Зараз хочете йти?

– Та зараз… Тільки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нічого…

– Я зараз…

Петро пішов, а Корецький остався дожидатися в темній клуні. Певна річ – на пасіці буде йому найкраще. Бджоли Петро відтіля вже перевіз, ніхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лісі заховатися можна… Од пасіки до станції Горобейки буде навіть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, приніс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надіти було трудненько, бо голова боліла.

– А це попоїсти… Їжте!..

– Ні, це згодом… Уже на пасіці… Та й ідучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше піду.

– Ходіть – і я з вами.

– А тобі чого?

– Е, ні, – щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозі то хто його зна, як буде…

– То щоб і тобі впало, – цього хочеш?

– Та нічого не впаде… Піду!..

– Ну, гаразд, – охітніше мені буде. Яром?

– Яром не так помітно…

Вийшли з клуні, роззирнулись, – ніде нікого не було видко. Пішли знову городом,

1 ... 71 72 73 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"