Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Усі ці «ухвали» були прийняті марно: до 9 лютого до єдиної «української дивізії» змогли набрати хіба 800 бійців, причому «уряд» достеменно знав: «покластись на наше військо не можна, а через це потрібно очищать територію України при помочі німців і розмірковувати щодо компенсації їм» (виділено нами. — Д. Я.).

Колективного розуму уряду вистачало хіба на резолюції щодо долі «китайців — працівників Гідроруму», «улаштування центрального гаражу при Генеральному писарстві» або видачі «авансу у сумі місячного утримання жінці, члену Центральної Ради п. Бойко», «скасування посад молодших помічників податкових інспекторів» тощо[166].

Розглядати ці й інші історичної ваги ухвали особливої потреби немає. Згідно з компетентним висновком, «уряд УНР у березні-квітні 1918 р. не являв собою дієвого державного органу»[167]. І це, наголосимо, дуже делікатна оцінка. Член «Поалей-Ціон» та один із «батьків-засновників» УНР С. Гольдельман 19 березня 1918 р. висловився більш енергійно: «зараз у нас не кабінет, а безлична, невиразна група»[168].

Саме цій групі належить честь ще одного політтехнологічного, суто українського за своїм політичним та ментальним значенням, винаходу — призначення «головного комісара уряду УНР» при німецькому головнокомандувачі «на Україні».

Останнім був не хто інший, як генерал-фельдмаршал Герман Еміль Готтліб фон Ейхгорн.

Хто такий генерал-фельдмаршал Ейхгорн?

Найбільш компетентний та повний довідник подає такі відомості: Айхгорн (Eichhorn) Герман фон (13.2.1848, Бреслау 30.7.1918, Київ), генерал-фельдмаршал (з 24 грудня 1917 р.). 1866 р. вступив до Другого гвардійського кавалерійського полку. Учасник австро-прусської (1866 р.) та франко-прусської (1870—1871 рр.) воєн. Довгий час служив у Генеральному штабі. З 1 травня 1904 р. командир Вісімнадцятого армійського корпусу, з 1912 р. — генерал-інспектор однієї з армійських інспекцій. З серпня 1914 р. — у резерві. 26 січня 1915 р. призначений командувачем Десятої армії (Східний фронт). У січні-лютому 1915 р. оточив та розгромив Десяту російську армію. 18 серпня 1915 р. нагороджений вищою прусською військовою нагородою — орденом «Pour le Merite». Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. група армій під його командуванням діяла в Прибалтиці та в Білорусі. З 31 березня 1918 р. — головнокомандувач групи армій «Київ», очільник німецької військової адміністрації на території УНР (за винятком Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній під орудою австро-угорської військової адміністрації). Убитий лівим російським есером Б. Донським[169].

Г. фон Ейхгорн (1848—1918 рр.). Суспільне надбання

Окупація і крах УНР — 3

У ніч проти 2 березня кайзерівські війська увійшли до Києва.

Напередодні з цієї нагоди — вперше від початку війни — помили залізничний вокзал. Увечері 5 березня до столиці перебралася і Рада, яка, до речі, аж до другої половини місяця не могла з’ясувати, якою вона є насправді — «Великою» чи все ж таки «Малою» радою.

Кайзерівські війська увійшли до Києва. Суспільне надбання

Хай там як, саме 12 та 13 березня її члени вперше ознайомилися з умовами Берестейського мирного договору, причому їх ставленням до підписаних документів керівництво, насамперед Грушевський, спочатку навіть не поцікавилося.

Лише 17 березня за невідомої кількості присутніх на засіданні цієї — чи то «Малої» ради, чи то «Великої» ради («всіма голосами проти семи і один утримався») мирову угоду було ратифіковано на підставі «бажання українського народу привернути негайно мирний стан» між УНР та країнами Почвірного союзу. «Я щасливий констатувати, — підсумував Грушевський, — що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням з перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій — досягнений» (гучні оплески)»[170].

Ми, в свою чергу, щасливі констатувати: Михайло Сергійович сказав чисту правду: від «перших днів революції» він особисто провадив курс на укладення сепаратної мирової угоди з країнами Почвірного союзу.

Це саме так, по-перше, тому, що країни Антанти — Велика Британія, Франція та Росія — ніякого «миру без анексій та контрибуцій» зі своїми супротивниками не планували.

Це саме так і тому, що, по-друге, УЦР та створені нею інституції від «перших днів революції» про прагнення укласти «мир без анексій та контрибуцій» не заявляли, — це бажання оформилося, та й то без участі УЦР, аж після падіння Тимчасового уряду. Це бажання призвело до остаточного розколу всередині українського націонал-соціалістичного руху, розколу між групою Грушевського та групою Винниченка. Останнім публічним політичним заходом за участі голови Генерального секретаріату стало засідання 8 січня — надалі прізвище лідера есдеків з протоколів засідань уряду, Малої та Центральної Ради зникає — аж до падіння УНР.

У складі уряду УНР, затвердженому Малою радою 24 березня, можна знайти прізвища трьох есдеків — Ткаченка, такого собі Л. Михайлова та Дмитра Коліуха (1880—1937 (?) рр. Але їх членство у кабінеті Голубовича свідчить не про підтримку цього кабінету українськими соціал-демократами, а про розкол у лавах цієї пробільшовицької, проросійської партії.

Коли читаєш відповідні документи, складається враження, що УСДРП просто зникла з політичної арени УНР.

Ось, наприклад, 9 квітня голова виборчої комісії з виборів до УУЗ Михайло Мороз (1876—1938 рр) доповідає на засіданні Малої ради «більш-менш певні дані» голосування в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях (та й то не по всіх повітах).

Ці «більш-менш певні дані» не можуть не приголомшити: зі 172 нібито обраних членів УУЗ 115 есерів, 34 більшовики, 9 євреїв, 5 поляків, «по списку селян Балтського повіту» — 3, по 1 — від «московських лівих» (? — Д. Я.), «безпартійних руських», кадетів, Бунду, Партії хліборобів-власників. І лише 3 українських соціал-демократи! І це в «базових», як би сьогодні сказали, електоральних губерніях УСДРП!

11 квітня Мала рада ухвалила: скликати Українські Установчі збори 12 травня на «підставі» результатів грудневих та січневих виборів, які були проведені, згідно з інформацією Мороза, — наголосимо ще раз, — лише в трьох губерніях. Результати цих виборів значення для ініціаторів скликання Зборів, як нам видається, не мали: Мала рада погодилася з тим, що «Установчі збори <...> будуть тією ж Центральною Радою»[171].

Але і ці міркування не мали значення. 12 квітня в 49-му числі газети «Киевская мысль» було оприлюднено наказ Ейхгорна, згідно з яким було встановлено правила весняних польових робіт. Наказ фактично скасовував земельний закон УЦР: селяни мали повернути колишнім земельним власникам украдених «коней, реманент та насіння»[172].

Відверто кажучи, цей конфлікт був запрограмований наперед ще в Бресті. Адже нездатне до продуктивної діяльності керівництво УНР було принципово нездатне гарантувати й виконання умов Берестейської угоди.

Оскільки «Центральна Рада не спромоглася забезпечити безперебійні поставки хліба та продовольства у відповідності з тими обіцянками, які вона дала ще в Бресті», остільки «конфлікт між нею та німецьким командуванням був невідворотним. Аби утриматися при владі, «Центральна Рада змушена була йти на радикальні перетворення в аграрній сфері», тобто на «чорний переділ» земельної власності. Заради цього «підросійське село було готове на будь-які злочини, але зовсім не збиралося