Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Наступного дня після опублікування згаданого наказу Мала рада, називаючи себе «Центральною Радою», не вигадала нічого розумнішого, ніж указати німцям, що ті «покликані українським урядом для допомоги в справі заведення порядку на Україні лиш у тих межах і напрямі, які будуть зазначені урядом Української Народної Республіки» і що «наказ фельдмаршала Ейхгорна не повинен виконуватися»[174].

Давши одкоша Ейхгорнові, збіговисько вирішило з’ясувати, нарешті, стосунки і з Румунією. Саме для цього Рада ухвалила, що вона «не визнає рішення «Сфатул Церію» про прилучення Бессарабії до Румунського королівства актом вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію Бессарабії». Ухвала розвинула фундаментальну ідею прем’єра Голубовича, сформульовану за два тижні перед тим, а саме: «північна частина Бессарабії, населена переважно українцями, становить щодо свого етнографічного, економічного і політичного становища одну неподільну цілість з основною територією УНР»[175].

У щирих українських патріотів та мудрих державних мужів — а інших в УЦР (чи то МР), як ми розуміємо після всього вищенаведеного, не було, — так і не виникли принаймні два питання. Перше: як можна одночасно підтримувати так зване «право націй на самоозначення», на підставі якого нібито була проголошена самостійна УНР, і заперечувати його? Друге: де, коли і як сама Рада спромоглася встановити результати «вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію» України, перед тим як проголошувати її незалежність?

18 квітня прем’єр Голубович визначив винних у справі про «наказ» Ейхгорна. Винною була оголошена редакція «Киевской мысли», «яка користувалась на не звісно звідкіля взятому офіціальному тексті. При іншому ході справи, — заявив голова уряду, — не було би остроти дебатів, все пішло би іншим шляхом»[176]. Але в цьому Голубович якраз помилився: усе пішло не якимось там «іншим шляхом», а шляхом, накресленим «нарадою послів Німеччини та Австро-Угорщини», а також за сприяння уповноважених верховного командування цих країн і начальника штабу німецьких окупаційних військ, яка «ухвалила остаточне рішення про заміну Центральної Ради... Ухвалили, наскільки це буде можливо, зберегти український уряд, який, однак, у своїх діях повинен залежати від німецького та австро-угорського головнокомандуючих»[177]. У цьому Голубович та його товариші переконалися вже за десять днів — 28 квітня.

27 квітня вони відбули передостаннє в своїй історії засідання. Зі складу уряду вийшли міністри — члени УПСФ. Формальний привід — «відсутність... конкретної програми діяльності» РНМ, а також те, що «Кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці»[178].

Цікаво, що це прозріння сталося буквально за декілька годин до скасування німцями і Ради міністрів, і ради Малої, і УНР як державної формації — але то вже інша історія. А в цій історії ті члени уряду, які у складі кабінету залишилися, встигли 29 квітня ухвалити кілька рішень у фінансовій царині, зокрема «про випуск білетів Державної скарбниці на 600 млн карб.»[179]. Забули, щоправда, вирішити питання про фактичне забезпечення цієї купи надрукованих у Німеччині папірців, але і це також інша історія.

Конституція УНР: сучасні оцінки

А в історії, яка стрімко добігала кінця в останні дні квітня 1918 р., залишалося перегорнути лише одну сторінку.

«За іронією долі, — йдеться, наприклад, в одному навчальному посібнику для старшокласників, рекомендованому Міністерством освіти і науки, навмання нами обраному з-поміж багатьох інших, — день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами для всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом — Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з конституцією, фактично ставав першим президентом держави» [180].

М. Міхновський (1973—1924 рр.). Суспільне надбання

Ми процитували перший-ліпший підручник з десятка сучасних посібників для середньої та/або вищої школи, — а таких у будь-якій книгарні можна знайти з півдюжини. І прочтитати там, а також у фахових дослідженнях можна, зокрема, таке: у конституційних актах УНР, тобто і в «Статуті про державний устрій, права та вольності УНР» (саме так називався Основний закон цієї «держави», ухвалений 29 квітня), «знайшли своє втілення концепції правової та соціальної держави, які розвивали у своїх працях Б. Кістяківський, С. Котляревський, М. Ковалевський, М. Грушевський» та інші мислителі. У Конституцію УНР були імплементовані і фундаментальні ідеї «першого ідеолога українського націоналізму» Михайла Міхновського, а саме:

— розподіл України на землі;

— скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя;

— становий поділ людності;

— закріплення недоторканності особи;

— скасування постійного війська.

Це, так би мовити, «позитивні» риси так званого «основного закону» УНР.

Траплялися у Статуті про державний устрій — а як без цього? — й окремі, хоча і «серйозні» вади. Наприклад, у документі «не були закріплені майнові права громадян» і «не були передбачені засади діяльності стабільної виконавчої влади».

І взагалі — у Статуті «цілком очевидна наявність рис змагання двох тенденцій: прагнення створити свою парламентарну демократичну республіку, яка б могла вирішити завдання далекосяжних соціальних реформ і завершити національне визволення, з одного боку, а з іншого — перейти від цієї реформи до так званої «трудової демократії», запроваджуючи дуже небезпечну «радянську» засаду позбавлення деяких публічних прав частини українського населення — «нетрудових класів». Ця боротьба двох державно-правових тенденцій виразно відобразилась у більшості конституційних актів того часу»[181].

Натрапити в спеціальних дослідженнях можна і на радикальніші твердження. Наприклад, такі: «Статут про державний устрій, права та вольності УНР <...> відтворив позитивний досвід законотворчої діяльності УЦР та кращі надбання сучасного йому європейського та американського конституціоналізму».

Або: «Основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід’ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави»[182].

Якщо комусь такі оцінки видаються не зовсім мажорними, можна запропонувати дещо інші:

— «УЦР вдалося розробити основи конституційного <...> законодавства»;

— «в УНР поняття правової держави ототожнювалися з принципом верховенства права»;

— «в основу конституційних актів закладені такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу і суверенітету держави»;

— «аналіз законодавчої діяльності УНР показує, що особливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури підготовки і прий­няття законопроектів, багато з яких мали декларативний характер і не вирішували основних проблем. Однак, незважаючи на значні недоліки, перші нормативно-правові акти конституційного характеру переконливо свідчать про розвиток української державності у