Читати книгу - "Дим"

– Ну ясно.

– Да какая разница уже… Мы с Игорем все равно решили съехаться, к нему.

– Він москвич сам? – не надто уважно спитав Антон.

– Нет, он из Грозного родом.

– Откуда? – Антон знов і не втямив, коли перейшов на російську.

– Из Грозного, – спокійно повторила Лара. – У него отец чеченец, мать русская. Но они давно разошлись, его мать воспитывала одна. С отцом он, насколько я знаю, почти не общался.

Антон хотів ще щось спитати, але тут до залу зайшла Ірина в Антоновій тільняшці та плавках, боса, з розплетеним волоссям. Вона сонно протирала очі.

– Доброго ранку! – сонно протягла вона, помахавши Антону рукою, і позіхнула. – Ларо, дай мені трошки кави, бо я не можу.

Вона знов позіхнула і граційно, розслаблено обперлась ліктем об стіну, схрестила стрункі ноженята. Антон зиркнув на жону, і весь якось звеселів, окрилів, геть забув, що хотів іще спитати у сестри.

– Давайте тогда по протоколу, – всміхнулась Лара та виструнчилась у кріслі. – Отведаем вначале нашего с Ирой супчика, потом кофе и задушевные разговоры… Идемте, идемте!

Вона встала і підійшла до сонної Іри, накинула на неї своє картате покривало і закутала в нього, а тоді, обнявши її, трошки чамренну, за плечі, повела в коридор. Антон неспішно пошкандибав услід за ними.

* * *

Суп був овочевий, на курячому бульйоні, дуже смачний. Антон з Ірою вчергове звинуватили Лару в тому, що вона прибідняється щодо свого мовбито недолугого готування, а та вчергове стала однікуватись, мовляв, готували-бо удвох із Ірою, та й узагалі – то ви, мовляв, навмисне, аби не образити. Іра ж почала завзято протестувати, казала, що вона лише кришила овочі, рецепт-бо Ларин, і керувала ж усім Лара.

Антон ще нарізав до сніданку трошки власних копченостей, Лара їх похвалила. Так і поснідали, перемовляючись то про їхнє життя в селі, то про Ларине в Москві, то про всякі безглузді дурниці. Згадували й учорашню п’янку.

– Что ты там за фурор произвел в дискуссии об исламском радикализме? – спитала Лара в брата, безпосередньо плямкаючи.

– Об чім? – щиро здивувався той.

– Ну… – вона ковтнула і потяглася через стіл за хлібом. – До меня дошли уже какие-то отголоски… вчера и сегодня утром. Савельев тот конченый что-то все оправдывался, мол, ничего ж такого не имели в виду, просто разговор… Вроде ты наехал на них тогда.

– Їй-бо, не пам’ятаю, – крутнув головою Антон.

Він і дійсно не пам’ятав до ладу. Щось таке він їм сказав, щось огризнувся – оце згадувалось, а от що саме? Ісламський ще якийсь радикалізм… Він пам’ятав ото, як узяв пива в них, і щось буркнув, чи «бувайте» чи «даруйте», а перед тим якась чорнота. Не подобалась йому та чорнота зовсім – із ним таке бувало з юності, і чим більше випивав, тим частіше. Він з Ірою не раз про те говорив, і сходились на тому, що йому таки треба менше пити. Не сказати б, що він пив багато, але дехто п’є, хоч ото і кожного дня бува, так уляжеться і спить, або варнякає без ладу, або викаблучується. А Антон напивався рідко, та вже як нап’ється… Гірше всього була ота чорнота – він під ту чорноту міг бозна-яких дурниць натворити – знав за собою таке.

– Недавно… – Іра поклала Ларі руку на передпліччя і змовницьки примружилась, – ходив у школу на виховну годину, – тицьнула пальцем в Антона.

– Ось, Ір… – одмахнувся той.

– Мовчи вже, – огризнулась та і продовжила до Лари. – У мене там подруга є, історичка, Тамара, не пам’ятаю, чи розказувала…

– Так, так, – закивала Лара.

– Ну от вона й попросила, на день виведення військ, мовляв, скажеш кілька слів усього: вчіться добре, любіть Батьківщину, таке-сяке… Він би й не пішов, та ще й у колгоспній конторі уламали, мовляв – треба, як це так?..

– Ну-ну! – Лара зацікавлено підперла голову рукою.

– Ну і пішов же… Господи, треба було чи слідом іти, чи я не знаю!.. Якраз була на ревізії, здається. Тамарка казала – зібрала там старшокласників в історичному класі, ну, на перерві. Вона та ці старшокласники, ну і більш нікого, ну а що вже там?.. Цей же з колгоспного гаража додому йшов, Тамарка його ледь не під руку приперла туди. Ну, сказала там Тамарка про річницю виведення військ, про вшанування, таке-сяке… Тоді ж – зараз з напутнім словом звернеться житель нашого села, воїн-інтернаціоналіст…

– Іро! – буркнув Антон.

– Іро, Іро… – смішно, грубим голосом перекривила та. – Цей вийшов, оглядівся і каже, от слово в слово: «Добрий день, діти! А де ваші вчителі? В канцелярії сидять? Ну, вчіться тоді добре». Розвернувся і пішов.

Лара пирхнула і беззвучно засміялась, прикривши очі рукою.

– Не можна між люди ніяк, хіба під конвоєм, – крутнула головою Іра.

А Лара жартома смикнула Антона за волосся, все ще заливаючись:

– Возмутитель спокойствия ты наш!..

– Язикаті хвеськи!.. – незлобиво огризнувся той.

Потеревенили ще, тоді Лара заварила їм усім кави.

– Так… – мовила вона, задумавшись. – Сьогодні пропоную повторити наші посиденьки. І заперечення не приймаються. А то нам учора трохи завадили… Ось приїде Ігор, він має сьогодні раніше звільнитись.

Антон з Ірою кивнули.

– Посидимо вдома… чи мо ’ де прогуляємось? – ще задумалась Лара з чашкою в руці й потяглася собі за українською цукеркою.

– В Теремок! – мрійливо закотила очі Ірина.

– Точно, ти ж любиш. Тогда решено!

Іра дійсно любила ходити в Теремок. Була там уже двісті разів – кожного разу, як приїжджали, так і ходили, інколи й не по разу. І все одно їй було цікаво, подобалось їй там чогось.

Насправді Теремком називали цілий музей на околиці Талашкіно. Антон так розумів, що була ще в дев’ятнадцятому сторіччі тут якась княгиня, вона володіла самим селом і ще одним хутором тут поруч. І була вона знаною меценаткою, колекціонеркою, понавозила собі в тутешню садибу бозна-скільки всякої всячини. Зокрема також вона відкрила в селі сільськогосподарську школу, художню майстерню і набудувала отих чудних будиночків, що збереглися досі, і туди тепер водять екскурсії. Самі будиночки й дійсно чудні, а один із них – невелику химерну церковку – розписував нібито сам Микола Реріх. Взагалі, як розказувала Лара, сюди свого часу, десь на початку сторіччя, наїжджало чимало усіляких митців – той же Реріх, Рєпін, Врубель… Княгиня була діловою особою і все щось збирала, усіляку старовину, будувала, все щось собі творила. Навіть музей у Смоленську – то мовбито була її робота. Вона