Читати книгу - "Іствікські відьми"

мить обвалилися. Милий квадратний тримач для туалетного паперу також розвалився. Джейн давала свої уроки піаніно в дальньому кінці довгої, відкритої вітальні, десь за шість кроків від ярусу з кухнею-їдальнею, і на її непокритій підлозі вже красувалися сліди явно руйнівної люті; ніжка її віолончелі продовбувала дірку в тому місці, де вона вирішувала поставити пюпітр і стілець. До того ж вона весь час пересувалася по тій кімнаті замість того, аби постійно грати на одному визначеному місці. Щоправда, збитки не обмежувалися лише вітальнею; повсюди в цьому новому будиночку (зведеному за стандартним плануванням, ніби будівельна бригада виконувала серію танців) із зеленої сосни й дешевих матеріалів виднілися сліди його крихкості: подряпини в шарі фарби, дірки у штукатурці, вибиті плитки на кухонній підлозі. Нестерпний доберман-пінчер Джейн, Рендольф, погриз проніжки у стільцях і пошкріб двері так, що в деревині аж з’явились западини. Джейн і справді жила, як сказала собі Александра, виправдовуючи її, в якомусь нестабільному світі, що наполовину складається з музики, а наполовину — зі злості.

— То що ми з цим робитимемо? — спитала Джейн, роздавши напої й закінчивши обговорення першої хвилі пліток, бо ж сьогодні в них могла бути лиш одна тема для обговорення — приголомшливий, зухвалий шлюб Дерріла Ван Горна.

— Як же самовдоволено й «по-домашньому» виглядала вона в тому синьому халаті, — сказала Зукі. — Ненавиджу її. Подумати тільки: це ж я колись привела її на теніс. Ненавиджу себе за це.

Вона напхала в рот жменю солоного гарбузового насіння.

— А вона була дуже завзята, пам’ятаєте? — сказала Александра. — В мене кілька тижнів не сходив синець на стегні.

— Це ж бо й мало про щось нам сказати, — мовила Зукі, знімаючи з нижньої губи зелену шкірку. — Що вона не та безпорадна крихітна лялечка, якою здається. Просто що я почувала провину через Клайда й Фелісію.

— Ой, ну годі вже, — кинула їй Джейн. — Ти не почувала провини, як ти взагалі могла почувати провину? Клайдові мізки згнили не через те, що ти з ним трахалася, і не через тебе Фелісія стала таким кошмаром.

— У них був симбіоз, — задумано сказала Александра. — А прихильність Зукі до Клайда зіпсувала його. У мене така ж проблема з Джо, от тільки що я відступаю. Потроху. Щоб розрядити ситуацію. Люди, — прорекла вона. — Люди — вони вибухонебезпечні.

— Хіба ти не ненавидиш її? — спитала в Александри Зукі. — Ну, тобто всі ми розуміли, що зрештою він має дістатися тобі, хай-но мине відчуття новизни й усе таке. Хіба не так, Джейн?

— Ні, не так, — такою була її чітка відповідь. — Ми з Деррілом обоє музиканти. І ми брудні.

— А хто сказав, що ми з Александрою не брудні? — запротестувала Зукі.

— Ви працюєте над цим, — сказала Джейн. — Але маєте ще й інші тенденції. У вас обох є ці хороші-добрі сторони. Ви не віддавалися так, як я. Для мене не існує нікого, крім Дерріла.

— А мені здається, ніби ти казала, що зустрічаєшся з Бобом Озґудом, — сказала Александра.

— Я казала, що даю уроки піаніно його доньці Деборі, — відказала Джейн.

Зукі засміялася.

— Бачила б ти себе, коли кажеш таке. Ти виглядаєш як Дженні, коли вона заявила, що у нас кепські манери.

— І, здається, вона ним верховодить, так по-своєму, по-холодному, — сказала Александра. — Я зрозуміла, що вони одружилися, по тому, як вона увійшла до кімнати, явившись із запізненням. Та й він був якийсь інакший. Не такий скажений, радше якийсь непевний. Виглядало це сумно.

— Ми хочемо щось зробити, люба, — сказала Зукі до Джейн. — Та й що ми можемо вдіяти, окрім як забити на них і знову стати самими собою? Гадаю, наразі це найкраще. Я почуваюся ближчою до вас більше, ніж упродовж усіх цих місяців. До того ж оті всі гарячі закуски, якими нас годував Фідель, подразнюють мені шлунок.

— Що ми можемо вдіяти? — риторично спитала Джейн. Її чорне волосся, розділене посередині на два зловісні крила, впало їй на обличчя, закривши його, й вона негайно ж повернула його на місце. — Це очевидно. Ми можемо зурочити її.

Це слово, ніби падуча зірка, що раптово залишає на небосхилі свій слід, занурило їх у мовчанку.

— Якщо вже тобі так кортить, то можеш зробити це сама, — сказала Александра. — Для цього ми тобі не потрібні.

— Ні, потрібні. Для цього потрібні всі ми. Це має бути не якесь несерйозне зурочення, від якого в неї тиждень побуде кропив’янка чи поболить голова.

Зукі відповіла після паузи:

— То що тоді ми нашлемо на неї?

Тонкі губи Джейн окреслили погане слово, яке позначає також і схожу на краба істоту, що живе в річках.

— Гадаю, це стало очевидно ще вчора; он де зачаїлася її тривога. Коли в людини є такий страх, то достатньо навіть найкрихітнішого психокінетичного поштовху, щоб він справдився.

— О, бідолашне дитя, — мимовільно вигукнула Александра, яка й сама мала той самий страх.

— Ні, не дитя, — сказала Джейн. — Вона вже, — і в її обличчі додалося зверхності, — місіс Дерріл Ван Горн.

По ще одній паузі Зукі сказала:

— А як подіє те зурочення?

— Ідеально прямолінійно. Александра зробить її воскову фігуру, і ми проколемо її голками під нашим конусом сили.

— А чому я маю зробити її? — спитала Александра.

— Все дуже просто, моя хороша. Ти скульпторка, а ми ні. До того ж ти й досі не втратила контакту з більшими силами. Віднедавна мої закляття відхиляються десь на сорок п’ять градусів. Півроку тому, коли ще зустрічалася з Реєм, я намагалася вбити кота Ґрети Нефф, а з того, про що він проговорився, я зрозуміла, що натомість повбивала всіх мишей у домі. Стіни смерділи ще кілька тижнів, а кіт, падлюка, був живий-здоровий.

Александра спитала:

— Джейн, а тобі не буває страшно самій?

— Ні, відколи я прийняла себе такою, як є. Непогана віолончелістка, жахлива матір і нудна давалка.

Обидві її співрозмовниці галантно кинулися протестувати проти останнього твердження, але Джейн не відступала:

— Я непогано смокчу, але коли на мене залазить чоловік, мене долає якесь обурення.

— То просто уявляй, що це твоя рука, — запропонувала Зукі. — Я іноді так роблю.

— Або ж думай, ніби це ти трахаєш його, — сказала Александра. — Що він — це якась іграшка, якою ти забавляєшся.

— Вже занадто пізно для цього всього. Я вже подобаюсь собі такою, як є. Я не була б такою ефективною, будь я щасливішою. От що я зробила для початку. Коли Дерріл роздавав марципанові фігурки, я відкусила голову тієї, що символізувала Дженні, але