Читати книгу - "Іствікські відьми"

Вона підійшла до ослінчика біля піаніно, підняла кришку й дістала зіжмакану хустинку; зловтішно розгорнула її, відкривши їхнім очам вміст.

Невеличка, гладенька голівка-цукерка, ще більше розгладжена за ті кілька секунд, що перебувала у вогкості рота Джейн, таки й справді нагадувала округле лице Дженні: бліді блакитні очі з твердим поглядом, біляве волосся, настільки тонке, що лежало на її голові, ніби намальоване, певна порожність у виразі, що несла в собі якийсь виклик, зухвальство й запевно жовчність.

— Це добре, — сказала Александра, — але треба ще щось більш особисте. Найкраще — кров. Старі рецептури вимагають sang de menstruës[82]. Ну і, звісно ж, волосся. І обстрижені нігті.

— Пупковий пух, — дзвінко кинула Зукі, смішна від двох бурбонів.

— Екскременти, — серйозно провадила Александра, — щоправда, їх важко дістати, якщо ти не в Африці чи Китаї.

— Стривайте. Нікуди не йдіть, — сказала Джейн і вийшла з кімнати.

Зукі засміялася:

— Треба написати статтю для провіденського «Джорнал булетін»: «Змивний туалет і занепад відьомства». Вони казали, що коли я захочу знову писати, то можу стати їхньою позаштатною кореспонденткою.

Вона скинула туфлі й зібгала під собою ноги, обпершись об поруччя кислотно-зеленого дивана Джейн. У цій ері навіть жінки середнього віку носили міні-спідниці, тож котеняча поза Зукі відкрила майже все стегно плюс веснянкуваті блискучі коліна, ідеально округлі, як яйце. На ній була суцільна сукенка з вовни, заледве довша за светр, різкого помаранчевого кольору; цей колір утворював разом з ядучо-зеленим диваном захопливий сплав, який можна побачити на Сезаннових ландшафтах і який сприймався б за гидкий, якби не був настільки по-чудернацькому, сміливо прекрасний. На обличчі Зукі красувався той п’яненький, змазаний вигляд — очі надто вологі й блискучі, помада лишилася тільки на краях губ через невпинне хихикання й патякання, — який Александрі видавався сексуальним. Сексуальною їй видалася навіть найневдаліша риса Зукі — її короткий, товстий і дещо недороблений ніс. Поза всякими сумнівами, безпристрасно подумала про себе Александра, дізнавшись про Ван Горнів шлюб, її серце пустилося берега, і в цьому спільному нещасті, розділеному між трьома подругами, не лишилось нічого, крім спустошення. Часом вона не звертала уваги на своїх дітей; бачила, як рухаються їхні губи, та слова, що виходили з-поміж них, здавалися якоюсь іншомовною тарабарщиною.

— Ти ще займаєшся нерухомістю? — спитала вона в Зукі.

— О, так, сонце. Але заробіток там такий нікчемний. Окрім мене по калюжах гасають ще тисячі таких самих розлученок, продаючи будинки.

— Але ж ти продала дім Геллібредам.

— Так, я знаю, але того вистачило якраз, щоб розрахуватися з боргами. А зараз знову почала влазити в позики й уже не знаю, що мені робити.

Зукі широко усміхнулася, її губи розтулилися, ніби диванні подушки, на які хтось сів. Поплескала біля себе:

— Красунечко, ходи сюди й сідай біля мене. Щоб я не кричала. У цьому потворному будинку така акустика, що я не знаю, як вона оце витримує слухати саму себе.

Джейн саме сходила, піднявшись півмаршем сходів, до того ярусу, де були спальні, і зараз повернулася з полотняним рушником для рук, в якому був замотаний якийсь прихований скарб. Її аура була розжареного пурпурового відтінку сибірського ірису і збуджено пульсувала.

— Учора вночі, — сказала вона, — я була така засмучена й сердита через це все, що не могла заснути, тож встала, натерлася аконітом і кремом для рук «Ноксема», додавши трохи того сірого попелу, який виходить, коли ставиш духовку на режим самоочищення, і полетіла до маєтку Леноксів. Це було казково! Вже повилазили жаби, а що вище підіймаєшся, то їх чомусь стає чутно дедалі краще. У Дерріла на першому поверсі були гості, хоч уже й перевалило за північ. З програвача на повну котушку гамселила ця карибська музика, яку грають на металевих діжках, а на під’їзній алеї стояли якісь машини, які я не впізнала. Вікно однієї спальні було прочинене на кілька дюймів, тож я прослизнула туди, дуже обережно…

— Джейн, це так захопливо! — вигукнула Зукі. — Тебе ж міг унюхати Носик! Чи Пальчик!

Пальчик, як одного разу на повному серйозі запевнив їх Ван Горн, попід своєю кудлатою подобою таїв у собі душу ньюпортського адвоката з вісімнадцятого сторіччя, який розтринькав усі гроші своєї фірми на вдоволення пристрасті до опіуму (його аж крутило від нестерпного зубного болю й абсцесів, розповсюджених у всі віки, що передували нашому), тож, аби врятувати себе від в’язниці, а свою родину від безчестя, він заклав душу темним силам. Той котисько на бажання приймав подобу пантери, тхора, а то й гіпогрифа.

— Як я тут відкрила, дрібка прального порошку «Айворі», додана до натирання, вбиває весь запах, — сказала Джейн, роздратована цим перебиванням.

— Продовжуй, продовжуй, — попрохала Зукі. — Ти відчинила вікно — як гадаєш, вони сплять в одному ліжку? І як вона це витримує? Його тіло, попри всю волосистість, таке холодне й вогке. Це ж ніби відкритий холодильник, у якому щось зіпсувалося.

— Дай Джейн докінчити розповідь, — сказала Александра, мати для них обох.

Востаннє, коли вона сама пробувала літати, її астральне тіло злетіло, а матеріальне лишилося в ліжку й виглядало таким крихітним і жалюгідним, що, перебуваючи в повітрі, вона відчула нестерпний приплив сорому й повернулася до своєї важкої оболонки.

— Знизу доносились звуки вечірки, — сказала Джейн. — Здається, я чула голос Рея Неффа, він намагався щось співати. Знайшла туалет, той, яким користається вона.

— А звідки ти це знаєш? — спитала Зукі.

— Я вже вивчила її поведінку. Зовні манірна, всередині нечупара. Скрізь паперові серветки в помаді, одна з тих круглих картонних коробочок із пігулками, щоб не забувати, коли їх прийняти, валяється вся випотрошена, гребінці, забиті довгим волоссям. До речі, вона його фарбує. На раковині стоїть ціла пляшка світлого «Клейролу». А ще жирний грим і рум’яна; та я б краще вмерла, ніж мазалася таким. Я страшидло і знаю це, і мені подобається бути страшидлом.

— Крихітко, ти справжня красуня, — сказала їй Зукі. — У тебе чорнюще волосся. І світло-карі очі. І на тобі добре тримається засмага. От би й мені так. Чомусь ніхто не сприймає серйозно людину у веснянках. Усі гадають, що я кумедна, навіть коли мені геть паршиво.

— То що ти там принесла в тому гарненькому рушничку? — спитала Александра у Джейн.

— Це його рушник. Я вкрала його, — сказала їм Джейн.

Щоправда, крихітна вишита монограма була чи то «P», чи то «Q».

— Дивіться. Я порилася в кошику для сміття під раковиною.

Джейн обачно розгорнула рушничок трояндового кольору, що вкривав собою