Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Дівчина ледь наморщила носа. Над цим останнім ще треба буде попрацювати, придумати щось реалістичніше, але загалом вона розслабилася, з пліч немовби скинули важезний тягар. Спогади про нещодавній сон зблякли й віддалилися, здавалися якимись наївними, несуттєвими, і Рута раптом зрозуміла, що хай там що сталося впродовж минулих тижнів, вона зможе із цим жити, не хапаючись за серце щоразу, коли бачитиме щось, що не узгоджуватиметься з її уявленням про реальність. Вона не збожеволіла, і це найважливіше.

І чорт забирай – вона більше не вагітна!

Дівчина глянула на захололий чай, потім звела голову й усміхнулась Тимофієві. Той відповів їй невпевненою усмішкою.

57

Хвиля іскристого полегшення, що затопила тіло, неначе подіяла на якийсь перемикач, котрий скеровував усю енергію на мозок, ігноруючи потреби решти тіла, й Рута несподівано відчула, що зголодніла. Від учорашнього вечора у неї в роті ще й крихти не було. Вона кинула погляд на Тимофія й випалила:

– Хочу їсти.

– О, то я замовлю, – заметушився хлопець. Крутнувся на місці, пробігся очима по меню над барною стійкою. – Тут є… е… тортики, салати… – Він глянув на дівчину. – Морозиво?

– Ні, я хочу нормально поїсти, – заперечила Рута. – Ти любиш «Мак»?

– Ну, іноді можу «МакФлурі», але не так щоб дуже часто.

«Задрот». Дівчина притулила долоню до губ, злякавшись, що промовила це вголос, а тоді пояснила:

– Я теж люблю «МакФлурі», але зараз хочу нормально пожерти. – Вона глипнула спідлоба. – Може, ти зайнятий, то я тебе не затримуватиму.

Тимофій аж надто поквапливо замотав головою.

– Ні, ні, я сьогодні вільний. Ходімо.

Вони вийшли з кав’ярні. Рута вказала на сріблясту малолітражку з маленькими ромбоподібними фарами.

– Твоя?

Хлопець роззирнувся, наче не зрозумів, про що вона, а згодом таки визнав:

– Ага, моя. Звідки знаєш?

– Бачила, як ти під’їжджав. Залишиш тут?

– Та звісно. Нічого з нею не станеться.

Коли вони проминали машину, Тимофій із підкресленою ніжністю провів долонею по її даху.

– Моя «Пандочка».

Дівчина вигнула брову. Панночка? Баночка? Ванночка?

– Ти сказав: панночка?

– Ні, «Пандочка». – Хлопець знітився й відвів погляд. – Типу, маленька «Панда».

«Ага, набагато краще», – подумала Рута.

– Ти називаєш свою тачку Пандочкою?

Відчувши насмішку, Тимофій набурмосився та промимрив:

– Її так назвали розробники. Модель така – «Фіат Панда».

Далі крокували мовчки. Простували вулицею Словацького до перехрестя з вулицею Петлюри, там завернули ліворуч, дісталися Соборної та, перебравшись на інший бік, попрямували до «Злати Плази».

Було саме над полудень, і в торговому центрі тинялося повно людей. Тимофій і Рута зайшли через центральний вхід і рушили до «Макдональдзу». Коли огинали відділ, у якому продавали аксесуари до мобільних телефонів, праворуч них промайнув якийсь чоловік. Худорлявий, у світлій сорочці, він ішов від сходів, що вели до підземного рівня «Злати Плази». Вони розминулися, Рута вихопила його лише краєм ока, але цього вистачило, щоб усередині неї хтось начебто шкрябнув сірником: у грудях розгорілася дивна й неприємна впевненість, ніби вона знає чоловіка. Десь його бачила? Напевно. Та річ була не в тім. Щось у ньому здавалося Руті кричуще неправильним. Дівчина спохмурніла. З якоїсь причини, яку її мозок зауважив, а свідомість поки що відмовлялася осягати, чоловік неначе випадав із реальності. Він не мав бути там, де перебував, він скидався на схожий за формою, але взятий з іншої картини й тому цілковито недоречний шматок пазла.

До входу в «Макдональдз» залишалося півдесятка кроків. Дівчині кортіло озирнутися, проте якась сила втримувала її голову прямо.

Не повертайся. Не дивись. Покинь усе, як є.

Наступної миті Тимофій, пропускаючи, відчинив перед нею скляні двері.

Вони попрямували до кас, вистояли в черзі й замовили два роли з куркою, картоплю та по колі. Рута змолола все за п’ять хвилин, але не наситилася. Вони знову відстояли в черзі, після чого Тимофій узяв собі полуничний «МакФлурі», а Руті купив звичайне морозиво-ріжок.

Отримавши замовлення, вони вийшли через інші двері на площу Короленка й поволі попрямували назад до Соборної. За їжею майже не розмовляли, і ця мовчазність починала дратувати Руту.

– Можна дещо спитати? – озвалася вона.

– Звісно.

Дівчина кинула скоса погляд на футболку із жовтим покемоном.

– Скільки тобі років?

– Двадцять шість, – відповів хлопець.

Рута навіть не намагалася приховати беззлобну насмішку в голосі:

– Ти здаєшся молодшим.

Він трохи здвигнув плечима.

– Усе так погано?

– Це був комплімент узагалі-то, – наморщила лоба дівчина. – Серйозно: ти що, вундеркінд? Хіба можна стати лікарем у двадцять шість?

– Я тільки восени закінчив інтернатуру.

– І вже рятуєш людей?

Тимофій знову – цього разу трохи нервово – пересмикнув плечима.

– Я три роки цим займався в інтернатурі. Ну, й не завжди рятую – радше роблю все, щоб урятувати, а там уже як Бог дасть. – Він відправив до рота ложку з «МакФлурі» й буденним тоном проказав: – До речі, та жінка, яка лежала на сусідньому ліжку в палаті, – пригадуєш її?

Рута несамохіть напружилася.

– Так.

– Вона померла.

У вухах пролунали її слова…

(пам’ятаєш ту огидну жируху в реанімації?)

…і дівчина закусила губу.

– Пробач.

– Що пробачити? – здивувався Тимофій.

Секунду, вишукуючи саркастичний підтекст, Рута прокручувала в голові запитання, але зрештою вирішила, що його здивування щире.

– Коли ти телефонував… я назвала її огидною жирухою.

Хлопець махнув рукою.

– Ну вона ж не через це померла. Тобто не через те, що ти щось там говорила. І вона точно тебе не чула, тож розслабся. – Він злизав з губи шматок шоколаду. – Їй, до речі, лише двадцять вісім було. На два роки старша за мене.

– Двадцять вісім? – перепитала дівчина.

– Ага.

– Я думала, їй під сорок.

– На вигляд – так, – погодився Тимофій. – Коротун, із яким я розмовляв, коли ти прокинулася, – це її брат, і йому якраз під сорок. А вона сама винна: любила прибухнýти й посмакувати жирним. Напередодні щось святкувала, дуже переїла, у неї зупинився шлунок, потім почалося запалення підшлункової. До лікаря не зверталася, зволікала до останнього – ну бо ж усім відомо, що лікарі тільки й чекають, аби обдерти пацієнтів, і… Коротше, швидка привезла її вже без свідомості.

– Жесть. То вона була приречена?

Запитання Рута промовила неуважно, скосивши очі вбік. На сходах перед головним