Читати книгу - "Українське письменство"

Втім, самі поети, що їх було найменовано «неокласиками», так себе не називали, хіба що відсторонено або іронічно, наприклад, у тому ж самопародійному «Неокласичному марші» або в наведеній вище іронічній «Епітафії неокласикові» Павла Филиповича.

Ось як про це згадували вони самі, — звичайно, ті, хто дожив до можливості згадувати.

Максим Рильський: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін «неокласики» прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів і літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар», а пізніше — навколо видавництва «Слово»[637].

Юрій Клен: «Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбулася літературна вечірка[638], в якій взяли участь — він, Филипович і Рильський. Немов випадково (курсив мій. — М. М.) кинуто було про тих поетів слово «неокласики». Вони його не зреклися, і назва та пристала до них»[639].

Микола Зеров часом вживав термін «неокласицизм», «неокласики» починаючи з 1923 року (див. хоча б його огляд «Українська література в 1922 році») — але, звичайно, не в розумінні літературної організації, а на позначення специфічного співвіднесення творчої манери Максима Рильського та Павла Филиповича з класичними традиціями на одному з етапів їхнього поетичного становлення. За словами Зерова, «неокласики» «ніколи не заходжувались коло утворення «школи». Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки… от чому вони воліють свою назву «неокласики» брати в лапки… «Неокласики» гадають, що грецькі і римські автори можуть бути корисні в справі утворення «великого стилю», але вони ніколи не вважатимуть, що на давніх авторах їм світ зав’язано»[640]. У листі до Марка Черемшини від 21 березня 1926 року Микола Зеров відзначав: «Школа «неокласиків» не така вже бідна на хист, щоби я міг уважатися за її голову. Не кажучи вже про те, власне, що і «школи» в повному розумінні нема, а єсть кілька приятелів, що раз у раз зустрічаються і яких раз у раз протиставляє собі література інших напрямків. Ядром групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька істориків літератури з професорських аспірантів, кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З симпатичними елементами нас можна нарахувати чоловік 12»[641].

Наведу також свідчення відомого свого часу викривача «СВУ» та «борця за радянську літературу» енкаведиста Льва Соломоновича Ахматова: «На судовому слідстві свідок Зеров, між іншим, заявив, що у нього є сумнів, чи існує школа неокласиків, і сказав: «Я можу послатися, як, до певної міри, на ознаку, що до такого висновку приходить загальнолітературна думка»[642].

Що «неокласики» — це таки справді був гурт приятелів, а не художній напрямок, і тим більше не літературна організація, підтверджується ще й тим фактом, що в українській поезії 1920-х років було декілька поетів, першорядних майстрів, які мали б певні