Читати книгу - "Українське письменство"

підстави вважатися «неокласиками», якби біографічно належали до цього приятельського кола — «п’ятірного ґрона»; проте сталося інакше. Я маю на увазі, по-перше, Володимира Свідзинського, видатного і глибоко самобутнього поета, майстерного перекладача комедій Аристофана та уривків з поем Гесіода та Овідія (серед «неокласиків», нагадаю ще раз, римлян ніхто, крім Зерова, не перекладав, а греків не перекладав і Зеров). По-друге, це Микола Бажан періоду «Різьбленої тіні», — говорячи про філігранні сонети цієї книжки, пильний Л. Новиченко навіть через півстоліття обережно випоминав їхньому авторові «спокуси статично-мальовничого ередіанства»[643] (звичайно ж, Новиченкові тут не без підстав ввижався ненависний Зеров — творчий взірець для молодого Бажана в якусь мить його поетичного розвою). По-третє, це Євген Плужник у поемі «Канів» — чисто «неокласичній» за художньою тканиною: цей твір постав, здається, з Плужникового азартного бажання «самого Ірода переіродити» — «самих неокласиків перенеокласити».

Так чи інакше, група «неокласиків» була владою «грамотно» сформована і відразу ж стала об’єктом постійних «критичних» нападок, звинувачень, цькування, погроз, що супроводжувались фальсифікацією всякої реальності. П’ятьом поетам накидався облудний жупел «буржуазності»; перед «пролетарською громадськістю» їх зображувано «націоналістичними» і «консервативними» «жерцями чистої краси» і ворогами пролетаріату. Зрештою група «неокласиків» була визнана контрреволюційною терористичною організацією, мало чим відмінною і нічим не кращою від якого-небудь «правотроцькістського центру». Освальдові Бургардту як етнічному німцеві пощастило еміґрувати. Максим Рильський став на «партійні рейки», уцілів і таки здійснив свій життєвий подвиг у єдино можливій царині — як неперевершений майстер перекладу. Микола Зеров і Павло Филипович були розстріляні, Михайло Драй-Хмара загинув на Колимі.

Мені вже доводилося писати (в примітках до двотомника М. Зерова 1990 р.), що в 1947 році М. Рильський, ставши жертвою чергової кампанії, спрямованої проти діячів української культури, змушений був каятись у неіснуючих гріхах на сторінках київської «Літературної газети». Проте від друзів-«неокласиків» він не відмежувався і значення їхнього не став заперечувати, як того від нього вимагали організатори кампанії. У редакційному коментарі газети до листа Максима Рильського зокрема читаємо: «Дає аполітичну оцінку ворожій буржуазно-націоналістичній організації (а не «гуртку») неокласиків».

* * *

Наступні сторінки можуть здатися відступом від нашої головної теми, — та насправді цей відступ наблизить нас до з’ясування недостатньо висвітлених моментів біографії Миколи Зерова. На деякі з поставлених питань вже, мабуть, неможливо дати задовільну відповідь; проте важливою може виявитись сама їх постановка.

У 1944 році Юрій Шерех написав (і в 1944—1946 роках опублікував) цикл статей «Леґенда про український неокласицизм»[644]. У першій статті циклу («Теза») він коротко сформулював свою провідну думку: «Ми хочемо довести, що неокласицизму як літературно-мистецької школи в 20-ті роки на Україні не було. Що традиційне твердження про Миколу Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмару та О. Бургардта (Юрія Клена) як про неокласичне «ґроно п'ятірне нездоланих співців», поскільки говориться не про групу приятелів, а про літературно-мистецький напрям, є леґенда». Думка, як на мене, беззаперечна; довести ж її тим простіше, що, нагадаю, те саме твердив свого часу і сам Микола Зеров, причому робив це з різних нагод, у різних своїх текстах (дещо я вже цитував у цій статті). Проте в Шереховій праці, певна річ, є свій резон: леґенда поборюється тим краще, чим ґрунтовніше її спростовують; ми ж маємо справу все-таки з леґендою поліційною, зловмисно витвореним міфом. У другій статті-розділі циклу («Риси») Юрій Шерех уточнив, який зміст він вкладає в термін «неокласицизм»: намагання сприймати світ об'єктивно, уникання суб'єктивного і злободенного; відтворення світу як гармонійної, врівноваженої системи, нахил до статичності; рух — тільки врівноважено-ритмічний, основа сприймання світу — раціоналістична, пластична довершеність «безрушної форми»; сама форма — симетрично-врівноважена, словник — цурається дисгармонії, прозаїзмів, неологізмів; класицистові притаманне замилування в традиційних алегоріях, особливо антично-міфологічного походження; книжність, кабінетна очитаність і вченість. Ось що таке, за Юрієм Шерехом, «неокласицизм». В усьому переліченому є, звичайно, своя частка істини, особливо якщо говорити про високу культуру, про дорадянську освіченість[645], велику обізнаність п’яти названих поетів зі світовим письменством, знання традицій, любов до класичних форм, прагнення віднайти в дисгармонійному світі гармонійні начала власної творчості, спираючись на досвід великих попередників. Тільки ж багато чого з переліченого Юрієм Шерехом — у поезії Миколи Зерова, Рильського і інших поетів, названих «неокласиками», ніколи реально не існувало. Тим легше Юрію Шерехові було, вказавши на безсумнівну невідповідність їхнього поетичного доробку — не ними складеному перелікові «неокласичних» рис і цнот, показати, що «неокласиками» вони не були. Все так; та тільки чи не нагадує це славетну Гамлетову формулу (цитую в перекладі Леоніда Гребінки): «Всій Данії повік не знать злочинця, який не був би злодієм запеклим»[646]?

За всієї своєї поваги і до постаті Юрія Шереха, і до його визначного мовознавчого і літературознавчого доробку, і не забуваючи його загалом високої оцінки, даної поетичному доробкові Миколи Зерова, разом з тим рішуче вважаю, що вживати стосовно віршів автора «Камени» такі означення, як «потужний струмінь літературщини», «замилування в холодній формі», «поєднання песимістичних настроїв, настроїв самотності, розчарованості й часто навіть розгубленості саме з класицистичною мертвою формою»; «елементи мертвості… в поетичному світосприйманні Зерова», — це, сказати б, зовсім не та розмова. Звичайно, щось подібне нам траплялося читати у Новиченка — але у Шереха? Коли ж Юрій Шерех пише, що «школа Зерова не стала провідним, передовим напрямом у нашій поезії», а «ґроно п'ятірне» так і