Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Необхідне зло, Абір Мукерджі 📚 - Українською

Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

1 013
0
24.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Необхідне зло" автора Абір Мукерджі. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 82
Перейти на сторінку:
і все. Він вийшов із кімнати. Ми теж розійшлися. Я пішла шукати вас, але не знайшла. Куди ви втекли?

— Байдуже,— відповів я.— Пригадайте, будь ласка, яким був Пуніт, коли повернувся?

— Тобто?

— Здивований чи приголомшений?

Вона на мить замислилась і похитала головою.

— Ні. Принаймні, мені так не здалося. Послухайте, Семе, що відбувається?

— Магарані Девіку заарештували,— пояснив я.— Можливо, вони з євнухом намагалися розчистити дорогу до трону принцу Алоку.

Вона так і охнула.

— Повірити не можу! Це правда?

— Вона мала мотив,— зітхнув я.— Факти не на її користь.

Енні підійшла до вікна, знову повернулася до мене.

— Має бути якесь інше пояснення. Вони допитали євнуха? Що він каже?

— Небагато. Він помер.

— Як?

Я пригадав нічну страту. Крики натовпу, коли слон розтрощив череп Саїда Алі.

— Краще вам цього не знати.

— А магараджа? Він дозволив заарештувати свою дружину?

— Наразі він нічому не може завадити,— сказав я.— Коли йому пред’явили докази її вини, його розбив параліч. Тепер за все відповідає Пуніт.

Схоже, це стало для неї несподіванкою.

— Що ж, вітаю, Семе,— нарешті промовила вона.

— З чим?

— Гадаю, принц буде вам дуже вдячний за те, що врятували вчора йому життя. Може, навіть запропонує якусь посаду.

Важко сказати, жартує вона чи ні.

— Сумніваюся. До того ж віце-король наказує мені повертатися до Калькутти. Потяг вирушає о десятій вечора. Вирішив вам про це повідомити.

Сорок два

орогу назад навряд чи можна було назвати приємною. Сонце й досі не визирнуло з-поза запони сірих хмар, але спека вже стала нестерпною. Час від часу здалеку доносилися перекотисті звуки грому.

У Будинку троянд вирувало життя. По коридорах із одного кабінету в інший бігали стурбовані люди з теками та наказами. Намагаючись ні з ким не зіштовхнутись, я пройшов до порожнього коридора перед кабінетом Ґолдінґа і відчинив двері.

Не Здавайся сидів за столом бухгалтера, з головою занурившись у купу паперів.

— Знайшли щось? — поцікавивсь я.

— Так, сер,— підвів він очі.— Ці документи я бачив ще позавчора. Але тоді вони нічого для мене не значили. Тепер же я впевнений, що зможу сказати, який із двох звітів справжній.

— Скільки вам іще знадобиться?

— П’ять хвилин. Якщо мене не відволікати, сер.

Я дав йому спокій і підійшов до вікна. З нього відкривався вид на сад і Сур’я Махаш удалечині. Над палацом і досі майорів прапор. Я відчув таке-сяке полегшення: яким би не був стан магараджі, він іще живий.

Робити було нічого, тож я взявся роздивлятися мапу на стіні, ту, що була вкрита хрестиками. Коли ми були тут востаннє, особливої уваги я на неї не звернув, бо не знав, що саме шукати. Тепер вона мене зацікавила — не тільки скупченням червоних хрестиків, імовірніше, самотнім чорним на південному заході. Я придивився пильніше. Хрестик стояв біля населеного пункту, містечка чи села, під назвою Ремунда. Я підійшов до столу і набрав номер кабінету полковника Арори. Він відповів після третього гудка.

— Арора.

— Це Віндгем.

— Чим можу допомогти, капітане? — Голос у нього був виснажений.

— Чи біля Ремунди є алмазні копальні? — запитав я.

— Навіщо вам це? Вам наказали повертатися до Калькутти. Тут вам більше нема чого робити.

Авжеж, він має рацію. Утім...

— Я не дуже старанно дотримуюсь наказів, полковнику,— відповів я.— А невеличку справу про зникнення Ґолдінґа ми так і не закрили.

— Продовжуйте.

— Ми дуже близькі до того, щоб довести причетність дивана до цього,— збрехав я.

На іншому кінці лінії запанувала тиша. Я чув дихання полковника.

— Що вам відомо?

— Ремунда,— повторив я.— Ґолдінґ позначив місце поруч із цим населеним пунктом на мапі. Там є якісь копальні?

— Ні. Алмази добувають лише на півночі, на рівнині між річками Маханаді та Брахмані. Хай би там що не було біля Ремунди, то аж ніяк не алмазні копальні.

— Мені б хотілося туди з’їздити,— попросив я.— Дізнатися, чому саме Ґолдінґ позначив це місце на мапі.

— Ремунда за двадцять миль звідси,— сказав він.

— Усе одно хочу.

— Так приспіло? Гаразд,— раптом погодився він.— Не зупинятиму вас. Навіть автомобіль накажу виділити. На коли він вам потрібен?

— Поїдемо, щойно закінчимо тут.

Я поклав слухавку.

— Що скажете, сержанте?

Він кинув документи на стіл, зняв окуляри і відхилився на спинку стільця.

— Звіт із меншими цифрами збігається з підрахунками Ґолдінґа, сер. Схоже, він і є справжнім.

— Чудово,— похвалив я його.— Якби я був людиною азартною, поставив би на те, що диван хоче показати магараджі й Англо-Індійській діамантовій корпорації другий звіт.

Сорок три

хали ми цілу вічність. Дві години невідомо куди, ще й на двісті років у минуле. Місцями путівець був розмитий водою, бо в горах уже почалися дощі. Кілька разів водію доводилось об’їжджати: там, де ще вчора було сухе русло річки, вирував бурхливий потік.

Ремунда виявилась купкою мазанок під очеретяними дахами, що тулилися навколо храму та криниці. Як це часто буває в Бенгалії, стіни хатинок були обліплені коров’ячими кізяками, які вдень висихали на сонці, а ввечері їх використовували як паливо. На цьому схожість закінчувалась. На відміну від бенгальських селищ з їхніми пальмами й бананами, зі смарагдово-зеленими ставками для купання та риболовлі, тут усе було брунатним від пилу і сухим.

Не Здавайся попросив водія зупинитися біля криниці. Двигун замовк, і запала тиша, яку порушували лише крики птаха на почорнілому дереві. Спочатку селище здалося покинутим. Утім, придивившись, можна було помітити ознаки життя: кілька худорлявих курчат, укритих пилом, борсалися на узбіччі; собака ліниво позіхав у затінку стіни; рух у темряві діри, яка була за вікно.

З боку маленького побіленого храму лунало тихе дзенькання. На бамбуковій жердині на даху безвольно висів шафрановий прапор. Я кивнув Не Здавайся, і ми пішли туди. Дзенькання виявилося звуком дзвоника, які індуси використовують під час релігійних церемоній, його супроводжував монотонний спів.

Я зачекав за порогом, а Не Здавайся увійшов шукати священика. Усередині можна було роздивитися трьох ідолів. Маленькі, грубо витесані, але помилитися було важко: завеликі очі, куці руки і відсутні ноги — усі ознаки Джаґґернаута і його брата і сестри.

Спів припинився. Не Здавайся розмовляв зі священиком. Схоже на хінді. Я запалив сигарету і став

1 ... 72 73 74 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідне зло, Абір Мукерджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необхідне зло, Абір Мукерджі"